Як карали за колабораціонізм різні держави та чому цей термін досі неоднозначний навіть в Україні

Після початку повномасштабної війни, очевидно, збільшилась кількість українців, які змушені виживати в окупації. Тому тема колабораціонізму та відповідальність за нього сьогодні знову у фокусі уваги.

Фото: Пресслужба ГУ Нацполіції у Харківській області

В українському законодавстві цей термін з’явився лише у березні 2022 року, але історію має давнішу – “колабораціонізмом” спочатку називали співпрацю місцевих жителів з німецькою окупаційною владою у Франції та Бельгії під час Першої світової війни, і тоді він ще не мав різко негативного забарвлення. У сучасному розумінні “колабораціонізм” з’явився під час Другої світової війни, коли став офіційною назвою співпраці між Німеччиною та французьким урядом Віші.

Неоднозначність в трактуванні терміну залишається і зараз – провести чітку межу між необхідними діями, щоб вижити в окупації, і співпрацею з ворогом надзвичайно важко.

Трохи історії

Сотні тисяч справ щодо колабораціонізму розглядалися в різних державах після Другої світової війни. Держави керувалися як власними інтересами, так і змушені були відповідати на тиск переможців. Зокрема, мирна угода між Італією та союзниками містила положення про вжиття “всіх необхідних заходів” для затримання та суд над тими, хто підозрюються у воєнних злочинах, а також громадян Союзних держав, яких обвинувачували в державній зраді чи співпраці (колаборації) з ворогом під час війни. Причому межі “колабораціонізму”, які розглядалися у судах, не були визначені.

У Європі – Норвегії, Данії, Нідерландах, Бельгії та Франції – ув’язнили близько 170 тисяч колаборантів. 11 тисяч людей засудили до смертної кари, а 2,5 тисячі – стратили. Лише в Норвегії було розглянуто 90 тисяч справ про державну зради, а це близько 4% населення.

В СРСР значно більша кількість справ стосувалася власних громадян-колаборантів, а не німецьких воєнних злочинців. Крім того, більшість “изменников родины и пособников” заарештували на заході України. Причина: радянська влада хотіла відновити свій вплив на територіях, які перебували під німецькою окупацією. А на тих територіях, які увійшли у склад СРСР лише 1939 році після нападу на Польщу, це було зробити складніше.

Схожа ситуація була й у більшості країн Азії, де значно швидше і активніше відкривали справи щодо місцевих колаборантів, а не щодо японських воєнних злочинців. За два роки після закінчення Другої світової у Китаї налічувалося більше 25 тисяч справ щодо колаборантів.

Виключення становила Південна Корея. Розроблений у 1947 році закон про покарання “антинаціональної поведінки” не підтримав американський уряд, який на той час контролював Південну Корею. Адже більшість кваліфікованих кадрів на високих посадах, які управляли державою, так чи інакше співпрацювали з японською окупаційною владою. Лише у 1948 році, після закінчення військового управління США, корейській уряд ухвалив закон та створив Спеціальний слідчий комітет, який розглядав справи тих, хто підтримував окупантів. Загалом – 293 колаборанта.

Але еліта і поліція продовжували перешкоджати діяльності Комітету, адже на посадах залишалися ті ж люди, які співпрацювали з окупаційною владою. В результаті спеціальний трибунал виніс вироки тільки в 78 справах з 293. Коли Комітет у 1949 році розпустили, корейський Верховний Суд під політичним тиском призупинив виконання винесених вироків.

Наступна спроба сталася більше сорока років потому. Дослідники на основі медіа та архівів збирали інформацію про тих, хто співпрацював з окупаційним урядом Японії, і у 2008 році був випущений список – “Енциклопедія колаборантів” – з 4776 осіб. На основі цієї роботи у 2004 році ухвалили закон про розслідування антинаціональної поведінки в період правління Японської імперії.

Тобто, як бачимо, питання відповідальності за колабораціонізм завжди мало політичне забарвлення. Це призводило до вибірковості, надмірної швидкості або навпаки невиправданої відкладеності правосуддя. Крім того, це ще більше розколювало суспільство і викривляло історичну пам’ять.

Що ж вважалось “колабораціонізмом”

Протягом всієї історії чітко розмежовувати дії людей для виживання в окупації та співпрацю з ворогом було дуже складно.

Під “колабораціонізм” підпадали як служба у війську окупантів, так і, наприклад, економічна співпраця з ворогом або ж членство в культурних чи соціальних організаціях, які співпрацювали з ворогом.

У Східній Європі та СРСР колабораціонізм мав дуже широке значення. До відповідальності притягали і тих, хто активно служив у ворожому війську, так і військовополонених, яких вважали зрадниками, бо вони потрапили у полон. Цивільних, яким просто не пощастило опинитися на території під німецькою окупацією, також вважали зрадниками.

У 1943 Верховний суд СРСР прояснив, які дії громадян можуть означати співпрацю з окупантами. Зокрема, передбачалося, що судити не будуть тих, хто співпрацював з ворогом, але підтримував радянських партизанів чи займався саботажем окупантів. Також не переслідували працівників на низьких посадах адміністрацій, спеціалістів, які просто виконували свою роботу, якщо вони при цьому не вчинили інших злочинів.

У Франції при розгляді справ колаборантів з числа членів уряду Віші та суду над ними основним маркером державної зради був не стільки намір, скільки вплив дій колаборанта на державні інтереси.

Під справи по держзраді у Франції підпадали декілька основних груп людей. Перша – переважно представники медіа, які в своїх друкованих виданнях або ж трансляціях висловлювалися на підтримку Німеччини, уряду Віші або ж проти Союзників. Друга – ті, хто доносили на сили спротиву німецькій владі або уряду Віші; хто вчинили проти представників сил спротиву тяжкі злочини, були винні в їхньому арешті, або ж сприяли їхній депортації у Німеччину.

Тобто чітка межа встановлювалася між тими, хто співпрацював з німецькою владою, та тими, хто додатково вчиняв й інші тяжкі злочини. Останніх, зокрема, не стосувалися рішення щодо амністії.

Система амністії у Філіппінах використовувала таке розрізнення “колабораціонізму”: амністії підлягали ті, хто мав торгові зв’язки з ворогом або ж співпрацював у бюрократичній сфері (адмініструванні). Адже саме ці групи найчастіше вимушені були погоджуватися на таку співпрацю, щоб допомагати місцевому населенню вижити в окупації і зменшити на нього вплив японської окупаційної адміністрації.

Як карався “колабораціонізм”

Очевидно, що коли немає чіткого визначення злочину “колабораціонізму”, важко говорити й про справедливе покарання.

Найбільший “бум” справ по колабораціонізму припав на перші повоєнні роки, коли суспільство прагнуло жорсткіших покарань. Держави використовували ці справи з превентивною метою – залякати суспільство і попередити будь-яку співпрацю з “ворогом” в майбутньому. В пізніші роки фокус змістився на більш практичні міркування: перенаселення в’язниць і витрати на утримання ув’язнених; спроможність судової системи витримувати таке навантаження і ефективність такої роботи; потреба в робочій силі та перспективи відновлення суспільства і подальшої реінтеграції засуджених.

В Бельгії у 1945 році 50 тисяч людей, очікуючи суду, знаходилися у в’язницях, розрахованих на меншу кількість місць в 10 разів.

Величезні об’єми нових справ надто завантажували судові системи, змушували держави створювати додаткові механізми – воєнні та спеціальні суди та шукати інші рішення. Так придумали альтернативу судовому розгляду.

Зокрема, у повоєнній Франції була проведена люстрація – тисячі поліцейських, суддів та державних службовців звільнили з посад. Ця адміністративна процедура передбачала покарання у вигляді догани, звільнення, звільнення з позбавленням пенсії або ж направлення справи в суд.

Схожі процедури були і в інших країнах. До прикладу, у Нідерландах звільнили мерів, поліцейських, а частину людей позбавили громадянства і власності за “вступ на воєнну службу іноземної держави”.

В пізніші роки, коли фокус почав зміщуватися на відбудову функціонування держави, з’явилися механізми помилувань, амністій та пом’якшення вироків.

Сучасний досвід України

В Україні також немає чіткого розмежування між різними формами співпраці з ворогом: у законодавстві є кілька статей, під які одночасно може підпадати одна й та сама дія, а покарання – відрізняються.

В Україні вже відкрито більше 6000 справ за колабораційну діяльність. Ця кількість не включає справи за держзраду, пособництво державі-агресору та інші. При цьому, перед українськими правоохоронцями і суддями стоїть завдання: опрацювати більше 100 тисяч справ щодо воєнних злочинів. Але їх розслідування вимагає значних ресурсів через високі стандарти та складність доведення вини.

При цьому, з 607 вироків за колабораціонізм 324 стосуються публічного заперечення або публічних закликів до підтримки рішень та/або дій держави-агресора. На практиці – це сотні справ про репости в Однокласниках та вислови на зупинці чи біля під’їзду.

На всі ці справи витрачається ресурс правоохоронних органів, судової системи, які і так перевантажені. У майбутньому – також бюджетні кошти на утримання ув’язнених. Для зменшення навантаження та ефективного розгляду цих справ потрібно вдосконалювати законодавство. Щоб у держави вистачило сил покарати всіх “Сальдо”, а не пересічних громадян, які просто виживали в окупації.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте новину за посиланням.

Авторка: Онисія Синюк, правова аналітикиня ZMINA