16 історій про журналістів-політвʼязнів: у Києві презентували книжку “Вільні голоси Криму”

10 квітня 2025 року у просторі PEN Ukraine відбулася презентація книжки “Вільні голоси Криму” — унікального видання, яке розповідає про шістнадцятьох кримських журналістів, переслідуваних за професійну й громадянську позицію. Історії політв’язнів, більшість із яких — кримські татари, звучали вголос завдяки ініціативі Українського ПЕН, The Ukrainians Media, видавництва Vivat і Центру прав людини ZMINA за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Книжка — це більше, ніж документ. Це свідчення про силу слова і громадянської журналістики, яка виникла у відповідь на інформаційну ізоляцію окупованого Криму. У ній зібрані листи, щоденники, судові виступи, які стали голосами тих, кого Росія позбавила волі на десятиліття.

Упорядниці книжки: Олеся Яремчук, Інна Березніцька, Анастасія Левкова.

Автори текстів: Олександра Єфименко, Олеся Яремчук, Ірина Славінська, Анастасія Левкова, Рустем Халілов, Євгенія Генова, Єва Райська.

Герої книжки — Асан Ахтем, Амет Сулейманов, Ремзі Бекіров, Осман Аріфмеметов, Ірина Данилович, Олексій Бессарабов, Сейран Салієв, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, Марлен (Сулейман) Асанов, Вілен Темер’янов, Руслан Сулейманов, Тимур Ібрагімов, Ернес Аметов, Владислав Єсипенко. 

Їхня мужність стала символом незламності в умовах репресій. Ідея створення книжки належить Тетяні Терен — журналістці, культурній менеджерці, членкині Виконавчої ради ПЕН. Видання є логічним продовженням кампанії #SolidarityWords, започаткованої 2021 року Українським ПЕН та Центром прав людини ZMINA на підтримку кримських політвʼязнів.

Презентація відкрилася емоційним виступом Левізи Джелялової — дружини звільненого політв’язня Нарімана Джеляла. Вона поділилася своїм досвідом боротьби, болю і любові, а також вперше прочитала лист чоловіка, написаний вже після звільнення.

“Я хотіла наголосити на проблемах, з якими стикаються родини, особливо дружини політв’язнів. Це і правова, і бюрократична боротьба — пошук адвокатів, оформлення документів, комунікація з правозахисниками, міжнародними інстанціями. І все це — на плечах дружин. Але найскладніше — це психологічний тиск. Дружина має бути сильною, але вона сама перебуває у постійному стресі, особливо коли в родині є малі діти. Старші доньки усе розуміли. Наймолодшій тоді ще не було і року. Найважче було з сином — йому було чотири, коли Нарімана забрали, і вісім, коли його звільнили. Я створювала атмосферу присутності батька. Ми писали йому листи і діти розуміли, хто він, і байдуже, що говорили навколо”, — розповіла Левіза.

На запитання, за що вона трималася, Левіза відповіла: “Перше — це відповідальність за дітей. Друге — кримськотатарська спільнота. Хоч я тоді не хотіла спілкуватися, але вони приходили, підтримували, і я їм дуже вдячна. Їхня підтримка була неймовірно важливою. І третє — це приклад самого Нарімана, його сила, його ставлення до всього, що відбувалося”.

Очільниця Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик наголосила, що за весь період роботи над книжкою “Вільні голоси Криму”, яка тривала чотири роки, жоден з описаних у ній громадянських журналістів — окрім Нарімана Джеляла — не був звільнений. Ба більше, ситуація погіршилася: “За цей час список журналістів, які опинилися за ґратами, зріс. Станом на сьогодні в Росії або на окупованих територіях перебувають 30 українських журналістів, із них 18 — це кримські журналісти. І більшість з них — кримські татари”.

Вона додала, що коли книжка була майже готова до друку, у 2024 році Росія ув’язнила ще двох громадянських журналістів — Рустема Османова та Азіза Азізова, які співпрацювали з ініціативою “Кримська солідарність”. Їхні історії не встигли увійти до видання: “Це свідчить про те, що репресії тривають. Людей кидають за ґрати за надуманими звинуваченнями, часто — за ‘тероризм’. Вироки — від 10 до 20 років. І, як показує практика обмінів, повертати цивільних дуже і дуже важко”.

Окрему увагу Тетяна Печончик приділила унікальному явищу кримської громадянської журналістики, яке постало у відповідь на інформаційний вакуум після окупації півострова.

“ZMINA ще у 2014 році почала фіксувати переслідування журналістів у Криму. Після окупації 88% місцевих медіа припинили роботу. Журналістів викрадали, били, катували. Усі зв’язки Криму із зовнішнім світом були обрубані. Тоді з’явилися звичайні люди — громадянські журналісти, які почали документувати обшуки, затримання, суди. Вони стрімили все наживо, розповідали правду і за це заплатили власною свободою”, — зауважила очільниця Центру прав людини ZMINA.

Значна частина політв’язнів, за словами правозахисниці, була насильно вивезена до найвіддаленіших регіонів РФ — за тисячі кілометрів від Криму. Це не тільки фізична ізоляція, а й серйозний бар’єр для зв’язку з родинами та правової допомоги. 

До того ж, багато з них мають серйозні проблеми зі здоров’ям: “Наприклад, Амет Сулейманов та Ірина Данилович мають дуже поганий стан здоров’я, але не отримують належної медичної допомоги. Це — частина репресивної машини, яка працює без упину”.

Попри все, Тетяна Печончик завершила свій виступ зі словами віри в необхідність продовжувати боротьбу: “Так, боротися за людей у Криму зараз надзвичайно важко. Але ми не маємо іншого вибору, окрім як продовжувати”.

Журналістка, правозахисниця і співавторка книжки Олександра Єфименко, підкреслила історичне значення кримськотатарської журналістики й тій ролі, яку вона могла б відігравати сьогодні, якби не окупація: “За роки незалежності України кримські журналісти змогли зробити чимало. Якби Росії не існувало — я впевнена, кримськотатарська журналістика могла б зайняти дуже високий рівень у глобальній медійній спільноті”.

Свою участь у створенні книжки вона пов’язує з особистою історією: “Я народилася в українському Криму. Коли в 2014 році окупували мій дім — не могла не реагувати. Ця тема прийшла в моє життя природно. Я не могла цього не робити”.

Олександра Єфименко також звернула увагу на те, як наразі змінилося інформаційне поле і увага до Криму: “На жаль, журналісти нині неохоче висвітлюють тему окупованих територій. А тим часом кількість незаконно ув’язнених лише зростає. Стало набагато важче говорити й чути про цих людей”.

Письменниця, авторка кримського роману “За Перекопом є земля”, співзасновниця літературного конкурсу “Кримський інжир / Qırım inciri”, редакторка та співупорядниця книжки “Вільні голоси Криму” Анастасія Левкова розповіла про виклики, з якими зіштовхнулися укладачі книжки під час роботи над портретами політв’язнів: “Одним із основних викликів були саме жанр і формат. Ми працювали з портретами — а це не просто біографія. Це спроба передати через історію однієї людини всю складність, весь масштаб проблеми. Треба було показати і особистість, і контекст, і через одну долю — ціле море інших”.

Її промова завершилася болючим, але точним нагадуванням: “Ти будеш наступним — саме так говорили окупанти всім громадянським журналістам у Криму. Але, знаючи, що їх затримають, вони все одно продовжували. Вони знали, що повинні це робити. Бо мовчання — це поразка”.

Захід модерувала Тетяна Терен, а його завершенням стало читання листів політв’язнів — зокрема, листа Османа Аріфмеметова до Вікторії Амеліної, написаного за рік до її загибелі від російських ракет в Краматорську.

Презентація відбулася в День кримськотатарської журналістики. Саме 10 квітня у 1883 році вийшов перший номер газети “Terciman” — першого періодичного видання кримськотатарського народу, заснованого Ісмаїлом Гаспринським.

Ця презентація книжки стала першою. Якщо вам не вдалося потрапити на неї, то на Книжковому Арсеналі наприкінці травня 2025 року готується ще одна презентація, до якої організатори прагнуть залучити ще більше голосів — родичів, правозахисників, журналістів, небайдужих. Слідкуйте за анонсами.

Фото: ПЕН Україна.