Під час Docudays UA 2024 говорили про відповідальність за роботу освітян, медиків та комунальників в окупації
4 червня Центр прав людини ZMINA провів дискусію про те, чи має бути покарання та яке саме для освітян, медиків та комунальників, які залишилися працювати на окупованих територіях. Захід відбувся межах Правозахисної програми Rights Now Docudays UA 2024.
Як зазначила адвокаційна директорка ZMINA Альона Луньова, наразі держава має чітке бачення про те, кого треба притягати до відповідальності за роботу в окупації, — людей, хто працює на окупаційні адміністрації та допомагає закріпитися російському режиму на окупованих територіях. Водночас Україна не має конкретної відповіді для тих працівників, які, за Женевськими конвенціями, можуть підтримувати той рівень життя на окупованих територіях, який був до окупації.
Заступниця керівниці Моніторингової місії ООН із прав людини Ноель Калгун каже, що за міжнародним гуманітарним правом, окупаційна влада має відповідальність перед цивільним населенням та має забезпечувати усі базові потреби – їжа, вода, освіта, система охорони здоров’я, транспорт тощо. При цьому окупаційна влада має право примушувати людей працювати, наприклад, у школах, у лікарнях та на інших посадах, необхідні для життєзабезпечення, а країні-окупанту заборонено залучати своїх громадян зі своєї території.
“Та велика проблема полягає в тому, що Російська Федерація не розглядає себе як країну-окупанта та як державу, що має зобов’язання перед МГП. Вона розглядає себе як суверенну владу після проведення незаконного “референдуму” та так званих “виборів” та чинить тиск на людей з тим, щоб вони отримували російські паспорти”, — продовжує Калгун.
Та й на практиці Росія зобов’язує всіх державних працівників, зокрема, вчителів та медичних працівників, отримувати російські паспорти, підписувати російський трудовий договір та працювати за російськими законами в російських установах. Примушувати можуть навіть через затримання, катування або погрози.
За словами Ноель Калгун, якщо, відповідно до міжнародного права, для окупаційної влади є прийнятним примушувати людей працювати у сфері охорони здоров’я та освіти, то логічно, що національне законодавство має також вважати прийнятним, щоб такі громадяни продовжували працювати на цих посадах.
“Людей не слід переслідувати за колабораціонізм лише за те, що вони виконують цю роботу. Проте нав’язування окупаційної влади власних систем та примушування людей присягати на вірність – це порушенням міжнародного права. Тобто змусити викладачів та вчителів викладати – це нормально. Але змушувати їх викладати за російською програмою, російською мовою, підписувати трудовий договір тощо – це порушення. Хто має нести за це відповідальність: держава-окупант, що неправомірно примушувала людей присягати, чи це цивільні люди, які присягали на вірність РФ почасти через насильство чи погрози? Або тому, що в них не було вибору і їм треба було зберегти свою роботу та забезпечувати свої родини?”, — розмірковує заступниця керівниці Моніторингової місії ООН із прав людини.
Вона додала, що законодавство про колабораціонізм варто оновити. І хоч у Верховній Раді є низка законодавчих ініціатив щодо оновлення законодавства з тим, щоб воно чіткіше відповідало міжнародним стандартам, про те ці законопроєкти зараз не рухаються.
Сергій Горбачов, освітній омбудсман України, вважає, що при оцінці роботи освітян в окупації варто зважати на їхній добровільний вибір:
“Добровільність визначає, чи притягати людину до відповідальності, чи вона це зробила під примусом, під загрозою для життя та здоров’я. Тому це дійсно страшна проблема, і проблема ця полягає ще й в тому, що освіта є галуззю світоглядного формування. Бо якщо ми говоримо про роботу на окупантів з боку електриків, комунальних працівників, медиків, де треба рятувати всіх людей, то тут все більш-менш однозначно і підпадає під критерії МГП. А от коли йдеться про формування світоглядних речей, то визначити набагато складніше”.
Він також додає, що в українському законодавстві не визначена чітко норма як заборона займатися педагогічною діяльністю в окупації, і по факту така оцінка залишається на розсуд суддів.
“Але проблема найголовніша полягає в тому, що до цього часу у держави не знайдений баланс думок, точка рівноваги в законодавстві між правом людини і національною безпекою”, — каже Горбачов.
Адвокаційна директорка ZMINA Альона Луньова додала, що наразі не зрозуміло, хто буде працювати в освітній сфері після деокупації територій, адже мова йде по потребу в майже сотню тисяч людей. Окреме питання — кого саме та як держава буде залучати на ці посади, зважаючи на потребу у люстраційних механізмах після звільнення території.
Альона ЛуньоваЖурналіст видання “Ґрати” Олексій Арунян розповів на прикладі деокупованого Лиману на Донеччині про те, як людям в окупації доводилося виживати та заробляти гроші:
“Після окупації Лиману людям жити було в ньому доволі важко, адже місто було зруйновано і не було роботи. Єдине велике підприємство велике, яке там було, — залізниця, і вона теж була зруйнована. І єдиний шанс заробити гроші — працювати на підприємства, які створили окупанти на цій території. Це, зокрема, окупаційна адміністрація та комунальні служби з електро-, газо- чи водопостачання. Що сталося після деокупації? Ті люди, які очолювали окупаційну адміністрацію, вони відразу ж втікли, не чекаючи того, що українська армія зайде в місто та їх затримає СБУ. Але потім все одно багато людей було притягнуто до відповідальності за колабораціонізм. Хто були ці люди? Здебільшого ті, що займали якісь рядові посади в окупаційній адміністрації на кшталт сторожів, секретарів, спеціалістів або люди, які мали керівні посади у комунальних службах”.
Наприклад, продовжує Арунян, одна зі справ, яка демонструє цю ситуацію, була про місцевого електрика Дмитра Гарасименка, який під час окупації очолив службу з електропостачання. Його завданням було налагодити в місті мережі електропостачання, за що після деокупації його затримали та заарештували.
“Йому закидали ведення господарської діяльності разом з державою-окупантом, і він визнав провину. Але він заявив, що пішов на цю посаду, тому що він не зміг евакуюватися до вільних територій через хворих батьків та їм були потрібні гроші. По-друге, місту було потрібне світло, про що просили самі містяни. І він казав: я думав про родину і про громаду”, — розповідає журналіст.
Тоді суд першої інстанції все ж таки засудив чоловіка на три роки позбавлення волі, але апеляція врахувала його позицію та те, що він не нашкодив державі, не був проросійським та не через проросійські погляди пішов працювати на окупантів, через що суд відпустив Герасименка під випробовувальний термін.
Олексій АрунянПід кінець дискусії Олексій Арунян зауважив, що державі варто знайти баланс між власними інтересами в контексті нацбезпеки та інтересами українців в окупації:
“Зараз є певний дисбаланс, мені здається, в бік інтересів держави. Але законодавство має врахувати й самі ситуації, з якими стикаються люди під час окупації. І це важливо не тільки для цих окремих людей, а в тому числі з точки зору стратегічної перспективи, та й для держави також. Бо якщо люди на окупованій території будуть сприймати Україну як загрозу і не будуть розуміти, за що їх каратимуть, то це, зокрема, буде впливати на військові успіхи України”.
Дивіться відео із заходу тут (перша частина) і тут (друга частина).
Всі фото в матеріалі — Ірина Іванченко / ZMINA. Обкладинка: Docudays
