Жінки в центрі правозахисних медіа: ZMINA та Інститут журналістики провели спільну наукову конференцію
17 квітня 2025 року в Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка відбулася VII Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми медіапростору” за участі правозахисників, викладачів, аспірантів, студентів та журналістів. Особливу увагу під час заходу було приділено ролі жінок у правозахисній журналістиці під час війни та в процесі післявоєнного відновлення України.
Костянтин Шендеровський, Тетяна Печончик, Ірина ВиртосуІніціатива впроваджується Центром прав людини ZMINA за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миробудівництва.
Захід відкрила правозахисниця, очільниця Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик. У своєму виступі вона наголосила на важливості документування порушень прав людини та ролі журналісток у цьому процесі.
Правозахисниця поділилася особистою історією, що почалася 20 років тому, коли Тетяна розпочала кар’єру як журналістка, спеціалізуючись на темах прав людини. Вона пригадала численні публікації про несправедливі вироки, катування, смерть людей у СІЗО та байдужість. Вона відверто зізналась, що найбільшим викликом було бачити очі тих, про кого писала — людей, які очікували змін після розголосу, але так і не дочекалися справедливості: “Я зрозуміла, що як журналістка я вже не можу просто писати. Мені потрібно було діяти. Я опинилася на мітингу під Генпрокуратурою з банером у руках. Так я стала активісткою і правозахисницею”, — зазначила Печончик.
Тетяна ПечончикОчільниця ZMINA підкреслила, що сьогодні дуже важливим є симбіоз журналістів і правозахисників, оскільки через публікації ми наразі не можемо відновити справедливість і покарати винних, але ми можемо працювати, щоб змінювати обставини.
“Ці зміни полягають у двох речах. Перше — люди мають знати, які у них права, як їх захищати і куди звертатися. Друге — мають працювати державні механізми, які покликані захищати права людини. Для цього потрібні реформи. Тому у мене до вас сьогодні дуже великий заклик, щоб це стало вашим покликанням — пишіть про це, бо у нас не вистачає сил і уваги, щоб писати про ту величезну кількість порушень прав людини, найстрашніших російських воєнних злочинів, які відбуваються”, — резюмувала Тетяна Печончик.
Під час конференції правозахисниця та журналістка Ірина Виртосу детально розповіла про становлення правозахисної журналістики в Україні.
“Я дозволю собі трохи нагадати історію. Це був не одномоментний процес. Це був шлях через сумніви, дискусії, суперечки. Що має переважати — класична журналістика чи вузька, адвокаційна, що активно захищає права людини?” — зазначила Ірина Виртосу.
Ірина ВиртосуВона згадала, як ще до Революції Гідності — у 2012-2013 роках — в медіасередовищі точилися професійні дискусії про межі журналістики, що висвітлює тематику прав людини. Чи має така журналістика залишатися нейтральною, чи повинна чітко ставати на бік потерпілих, підтримувати правозахисників, бути голосом тих, кого не чують?
“Уявіть, що тоді за слово можна було потрапити за ґрати. А ті журналісти, які не мовчали, які обрали права людини як свій професійний і моральний вектор, ризикували кар’єрою, свободою, життям. Вони писали про тортури, дискримінацію, окупацію Криму, сексуальне насильство. Те, що зараз є звичним у новинних стрічках, тоді було викликом”, — наголосила Ірина Виртосу.
Вона звернулась до студентства з закликом пам’ятати імена тих, хто стояв біля витоків української правозахисної журналістики, тих, хто створював тексти, попри тиск, шукав медіаюристів для захисту колег, відстоював право на правду: “Правозахисна журналістика не виникла з тренду. Це — результат десятиліть боротьби. Ми зрозуміли, що разові тренінги замало. Потрібна системна робота, адже люди змінюють професію, переходять в інші сфери. Але пам’ять і професійні стандарти — мають залишатися”.
Окрему увагу під час конференції було приділено ролі журналісток у сфері медіа та правозахисту. У рамках заходу відбулася панельна дискусія “Місія та роль журналісток у сфері прав людини: документування і медіа”, організована Центром прав людини ZMINA за участі керівниці напрямку захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA, журналістки NV (New Voice) Тетяни Безрук, головної редакторки сайту ZMINA Ольги Падірякової та журналістки, яка спеціалізується на тематиці воєнних злочинів, Еліни Суліми. Модераторкою дискусії виступила Ірина Юзик, проєктна менеджерка ZMINA з десятирічним досвідом у журналістиці.
Ірина Юзик, Еліна Суліма, Ольга Падірякова, Тетяна БезрукОдним із центральних питань дискусії стало документування воєнних злочинів і злочинів проти громадянського суспільства. Представниці ZMINA розповіли, як вибудувано цю багаторівневу і чутливу роботу: від збору свідчень до публікацій, міжнародної адвокації та навіть практичної підтримки постраждалих. Окрему увагу було приділено обговоренню роботи з чутливими темами — особливо в ситуаціях, коли йдеться про тортури, катування, сексуальне насильство.
Під час дискусії пролунала важлива думка, що сьогодні медіа стають не просто інструментом інформування, а справжнім знаряддям боротьби за права людини та способом збереження пам’яті, архівування та меморіалізації.
Також обговорювали, як правозахисна журналістика впливає на відновлення справедливості: не лише для жертв воєнних злочинів, а й для суспільства загалом.
Завершилася наукова конференція надихаючим виступом правозахисниці, очільниці Центру громадянських свобод та лауреатки Нобелівською премією миру 2022 року Олександри Матвійчук.
Її промова прозвучала як заклик до розуміння глибини змін, які сьогодні переживає світ. Матвійчук констатувала, що система міжнародного права, покликана захищати права людини, перебуває на межі колапсу. Норми, закладені після Другої світової війни, перестають працювати, і це створює загрозу не лише для України, а для всього світу.
“Ми опинилися у центрі цього цивілізаційного зламу”, — сказала вона.
Олександра МатвійчукОкрему увагу Олександра приділила поняттю самих прав людини, яке, за її словами, часто сприймається поверхнево. Люди називають “правами” власні бажання, не усвідомлюючи, що права людини — це насамперед про захист тих, хто опиняється в меншості, про бар’єр, який стримує свавілля більшості. Це 30 статей Загальної декларації прав людини, які мають бути живими нормами, а не лише деклараціями на папері.
“Права людини — це щось хороше проти всього поганого. Але справжня суть їх проявляється тоді, коли меншість має змогу захиститися від більшості”, — наголосила правозахисниця.
Матвійчук окремо звернулася до студентства, журналістської спільноти й правозахисниць, підкреслюючи, що сьогодні журналістки й активістки несуть на собі не лише інформаційний тягар, а й моральну відповідальність. Вони — голоси правди в умовах війни, ті, хто стоїть між безсиллям і надією, між злочином і пам’яттю.
Студенти Навчально-наукового Інститут журналістики КНУ імені Тараса ШевченкаЦя публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF),але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, —це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудова міцного миру. Починаючи з 2016 року, WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 1000 місцевих жіночих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного “Жінки, мир, безпека” та реалізовують гуманітарну діяльність у 41 країні світу, які постраждали від кризи.
