Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик: “Країна не може гарантувати захист своїм активним громадянам”

Справа Гандзюк стала прикладом катастрофічної ситуації з усією правоохоронною системою, того, як намагаються зливати й ховати справи про напади на активістів.

На початку року правозахисні організації – Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр прав людини ZМІNA, Freedom House та Truth Hounds – оприлюднили звіт про становище громадських активістів в Україні 2019 року. Торік правозахисники налічили 83 випадки різного тиску на представників громадянського суспільства. Більшість із них (37) – це насильницькі напади на активістів або їхню власність. Слідом ідуть погрози: задокументовано 20 таких випадків. Крім того, зафіксовано 11 нападів на учасників мирних зібрань.

Звіт містить великий перелік висновків і рекомендацій багатьом органам державної влади щодо покращення ситуації з безпекою активістів, проте до сьогодні українська держава не взяла їх до уваги.

Співавторка звіту Тетяна Печончик очолює правління Центру прав людини ZMINA. Ця організація однією з перших почала системно моніторити та фіксувати напади й переслідування громадян з активною громадянською позицією. У цьому інтерв’ю говоримо з Тетяною про розслідування справ щодо нападів на активістів, про ризики, реформу правоохоронної системи, про те, як система намагається боротися з тими, хто їй протистоїть, і до чого це може призвести.

“Справа Гандзюк – енциклопедія того, як намагаються зливати справи про напади на активістів”

– Ми з вами спілкуємося в пам’ятну дату – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Знаю, що торік ви були з моніторинговою місією в Криму. Що з активізмом на окупованому півострові?

– Було кілька хвиль, які змінювали обличчя кримського активізму. Найдраматичнішим був перший рік окупації Криму, коли фактично переламали хребет активізму в Криму як явищу. Дуже багато активістів, правозахисників і журналістів 2014 року виїхали з окупованого Криму і більше туди не поверталися.

Найуспішнішою, як на мене, стала місцева ініціатива “Кримська солідарність”, яка об’єднала родичів політв’язнів, адвокатів родин. На території окупованого Криму та РФ щонайменше 92 політичні в’язні – це українці, які перебувають за сфабрикованими справами в тюрмах Росії і Криму. Серед них переважна більшість – це кримські татари. І “Кримська солідарність” продовжує, незважаючи на хвилі репресій, боротися.

Виникають і інші ініціативи, наприклад щодо моніторингу політично мотивованих судових процесів або збереження кримськотатарської історії й культури. На мою думку, головна особливість кримських активістів – що вони є людьми, які раніше активістами ніколи не були. І друга – ті люди, які зараз залишаються в Криму, вже певною мірою звикли до постійного тиску, атмосфери страху і стали адаптованішими. Частина активістів працює фактично підпільно, не маніфестуючи відкрито своєї правозахисної або іншої громадської діяльності.

— Ми пам’ятаємо жахливі історії зникнень людей під час “русской весны” в Криму і на Донбасі. Здавалося б, після такої жорстокості, після вбивств людей на Майдані українське суспільство мало б отримати щеплення від переслідувань активних громадян. Але в Україні продовжують відбуватися напади на активістів, які практично не розслідуються. Водночас навіть певна частина українців охоче навішує на активістів ярлики та не підтримує їх.

— Опитування, проведене Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва щодо нападів на активістів, показало, що велика частина суспільства знає про цю проблему. Переважна більшість знає про справу Катерини Гандзюк. Напад на Катю був якоюсь уже кульмінацією. Після цього в дуже багатьох людей не тільки в Україні, а й за кордоном відкрилися очі. Але, незважаючи на хвилю зростання громадської активності, переважна більшість українців не є членами громадських організацій, місцеві активісти перебувають у меншості. Цьому є кілька причин.

По-перше, ми виросли з Радянського Союзу, де насаджувалася система, в якій людина всього-на-всього гвинтик. Покоління людей, які були яскравими прикладами активістів, інтелектуалів, знищували. Ми ще долаємо той тоталітарний спадок радянських часів. А по-друге, значне поширення дискредитаційних кампаній, спрямованих проти громадського сектору. Ці кампанії розкручуються через низькопробні ЗМІ, “зливні бачки”, соціальні мережі. Частина наших громадян, які не мають навичок критичного мислення, схильні вірити у всілякі конспірологічні теорії, підпадають під вплив фейків, маніпулятивних матеріалів.

— Заведено вважати, що пік нападів на активістів був 2018 року. Але випадки насильства, погроз і переслідувань щодо тих, кого ми звикли називати небайдужими, були й значно раніше. Я, безумовно, маю на увазі реальних активістів, які представляють ціннісні, а не замовні історії. Ви сказали, що саме після нападу на Катерину Гандзюк про цю проблему почали говорити.

– Напад на Катю – це була цинічна розправа не тільки над нею, а й над дуже великою частиною громадянського суспільства. Причому цю розправу було вчинено просто в жахливий спосіб. І це, звичайно, спричинило обурення в суспільстві. Воно зростало в міру того, як поліція намагалася поховати справу. Кожен найменший крок у слідстві доводилося вичавлювати з них ледь не розпеченими лещатами. Звісно, велика роль у цьому ініціативи “Хто замовив Катю Гандзюк?”. Тут спрацювала також громадянська мережа. Катя була видатною людиною, лідеркою суспільної думки, громадською активісткою не лише місцевого рівня, а й усеукраїнського масштабу. З її оточення виникло осердя ініціативи.

Повний текст розмови тут.