“Не потрібно мовчати, коли наступають на твою гідність”: як Революція Гідності дала поштовх для розвитку правозахисної журналістики
10 грудня Україна разом із міжнародною спільнотою відзначає День прав людини. Саме цього дня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Вона стала першим універсальним міжнародним актом із прав людини, що проголошує цивільні та політичні права і свободи особистості.
Фото: Радіо СвободаОднією з найзнаковіших подій, що сприяла розвитку цінностей прав людини в Україні, була Революція Гідності. 10 років тому у цей час тисячі людей виборювали свою гідність та право на справедливий вибір майбутнього.
Серед багатьох змін, які Революція дала змогу почати у нашій країні, є й правозахист із правозахисною журналістикою. Саме події 10-річної давнини дали поштовх для захисту прав протестувальників та протестувальниць на Майдані, а згодом — ветеранів та ветеранок російсько-української війни. А вже від цього пішли й інші процеси висвітлення та захисту людських прав та свобод, що стосуються насильства, дискримінації, сексизму тощо.
Нині ж правозахисники й правозахисні журналісти працюють над темами, пов’язаними з повномасштабними вторгненням. На цій ниві є маса роботи, яка покликана не лише покарати ворога, а й захистити українське суспільство від саморуйнівних процесів.
Як Революція Гідності змінила правозахист і правозахисну журналістику в країні? Які виклики та завдання стоять перед нами сьогодні? Чому мають запобігти медійники й правники у майбутньому? Журналіст Громадського радіо Владислав Лесик запитав про це в інтерв’ю з правозахисницею та журналісткою Ларисою Денисенко.
“Це справа життя, якщо ти пишеш про судові процеси”
Владислав Лесик: У своєму матеріалі для Deutsche Welle у 2015 році, коли ви розповідали про власну концепцію праволюдяності, ви сказали, що за кілька років після Революції Гідності правозахисний рух наростив не тільки фізичні та інтелектуальні м’язи, а й став впливовим та визначальним. Чи могли б ви тоді сказати те саме й про правозахисну журналістику?
Лариса Денисенко: Я, напевно, не могла б так сказати про правозахисну журналістику. Тому що на час виходу мого матеріалу не так багато людей з медійного середовища розуміли, чому і як можна зробити корисними й популярними матеріали, що стосуються прав людини. Хоча на той час вже йшов третій рік війни, і було дуже багато проблем, пов’язаних із дотриманням прав внутрішньопереміщених осіб, а також розвивалися спільноти ветеранського руху. Ми бачили наслідки майданних подій. Тобто було про що писати, якщо йдеться і про суди, і про проблеми, пов’язані з дискримінацією. Але судова журналістика, що є частиною правозахисної, — це дуже важка робота, яка потребує концентрації, зусиль, редакторського завдання, оплачуваності. Окрім іншого, дуже важко пояснювати людям, чому це важливо. Тому що у нас, в основному, реагують на порушення прав людини, якщо воно має скандальний відтінок. А далі ніби справа розчиняється в повітрі.
Дуже часто аудиторія з журналістами починає слухати, що відбувається в залі судових засідань, коли, наприклад, на лаві підсудних є або підсудні по вбивству Катерини Гандзюк, або підсудні, які завдали фізичної шкоди протестувальникам і протестувальницям на Майдані. А далі напруження ніби сходить. Суди тривалий час йдуть, і одиниці журналістів та журналісток досліджують це, звітують про це і роблять це цікаво. І це пов’язано не лише з тим, що треба розбиратися в праві, а навпаки. Це пов’язано з тим, що треба вміти виокремити в процесі дійсно суспільно значущі речі й писати про них. Тут юридична освіта не має значення. Тобто люди, які мають журналістську освіту, набули правочутливості й розуміння того, чому це потрібно для спільноти, цілком можуть писати про суди. Але це навіть не марафон, тому що марафони всі завершуються раніше, ніж судове засідання. Це справа життя, якщо ти про таке пишеш. Я можу навести приклад і Стаса Козлюка, який відстежує певні процеси, і Тетяни Козак, яка викладала процес, пов’язаний зі збиттям рейсу MH17. Уявіть собі цей шлях до вироків. Весь цей час потрібно було виписувати цікаві матеріали.
Є ще один момент. Я це читаю, тому що мені це цікаво. А наскільки цей матеріал цікавий для людини, котра, можливо, вже про справу забула? Я не можу собі це уявити. Але ми можемо згадати правозахисну журналістику, яка намагалася писати про: сексистські висловлювання; реакцію на приїзд наших громадян та громадянок з Уханя в ковідні часи; обмеження пересування під час пандемії COVID-19; обов’язкову вакцинацію й інші речі, пов’язані з коронавірусом. Насправді дуже багато суспільних і життєвих процесів напряму зв’язані з правозахисною журналістикою. Це не тільки трагічні обставини, а й ординарне життя. До того ж наше ординарне життя проходить у війні й кризах, тому є дуже багато викликів і тем.
“Мені б дуже хотілось, аби люди цікавились темою правозахисту”
Владислав Лесик: У січні 2022 року, менш ніж за місяць до повномасштабного вторгнення, аналітикиня “Інституту масової інформації” Олена Голуб під час презентації моніторингу “Як медіа висвітлюють права людини у новинах” сказала, що журналісти висвітлюють тему прав людини ситуативно, якщо є інфопривід. Чи змінилася, на вашу думку, ситуація нині?
Лариса Денисенко: Є люди, які, наприклад, займаються документуванням воєнних злочинів і просвітництвом стосовно них. Зокрема, це команда Наталії Гуменюк, яка веде цю справу «від» і «до». Люди живуть цією темою, яка є наріжною. Вони про це пишуть попри те, чи існує привід.
Сам по собі воєнний злочин є приводом. Тобто ми починаємо про нього писати, досліджувати, розбиратися. З’являються дуже серйозні матеріали й стосовно розстрілів на Житомирській трасі, й стосовно вбивства людей в Грозі Харківської області. Це достатньо ґрунтовні матеріали, які все одно відштовхуються від приводу.
Дуже мало матеріалів й досліджень щодо того, що відбувається у сфері прав людини й людських свобод під час воєнного стану. Це менше спонукає людей займатися правозахисною журналістикою, адже в нас побудова всіх каналів поширення інформації ґрунтується виключно на інформаційно-привідному стилі.
Інформаційно-привідний стиль є про те, що тут і зараз, а є про інформаційні календарні приводи. Зараз річниця Революції Гідності — свої інформаційні приводи. Наприклад, Голодомор. Ми згадуємо наших померлих, дуже багато світових парламентів визнали Голодомором геноцидом. Тобто це теж матеріали для поєднання минулого і сучасного. Я впевнена, що дуже багато людей буде про це писати.
Також є кампанія «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», Всеукраїнський тиждень права. Все це призводить до активізації як в школах, так і в журналістиці. Про це писатимуть, більше людей про це читатимуть. Тобто є взаємозв’язок з аудиторією, яка більше налаштована на інформаційні приводи.
Я думала, що змінити, щоб людині взагалі була цікава тематика правозахисту й вона розуміла, що це дотично до її життя. Але це дуже складно. Все одно людина прокидається, дивиться на календар або бачить, що щось стається, і тоді починає цікавитися темами, які пов’язані з правозахистом.
Владислав Лесик: Тобто ви маєте на увазі, що не має бути прив’язки до дат, а люди загалом повинні цікавитись темою правозахисту?
Лариса Денисенко: Мені б дуже цього хотілося. Це ідеалістична концепція того, як може функціонувати й журналістика, і аудиторія. Але наразі я бачу все одне: міжнародні організації, аудиторія, журналісти та навіть правозахисне середовище більше активізуються під час певних дат та подій.
Воєнні злочини я тут не беру як привід, бо у нас вони стаються щодня. Але все одно й аудиторія, і журналісти й журналістки цікавляться найбільш резонансними інцидентами. Тобто тим, що по нас б’є більше, тим, що найстрашніше. Тому що навіть коли ми з вами говоримо, то 100% в кількох районах Дніпровщини, Херсонщини, Миколаївщини відбувається руйнація осель, і це теж воєнний злочин. Ми настільки не звертаємо на це увагу, що дуже мало хто про таке пише. Є просто констатація того, що відбувається.
Насправді людина має шукати навіть алгоритми того, що робити, коли руйнують її житло. Про це писали у 2014-2017 роках, зараз теж пишуть. І хоча це тема найчастіших звернень, але таку інформацію дуже рідко оновлюють, дуже рідко хтось пише ґрунтовну статтю на цю тему.
Владислав Лесик: Нині в Україні ми маємо низку медіа, що так чи інакше пишуть у сфері правозахисту: ZMINA, “Ґрати“, “Громадське радіо”, Медійна ініціатива за права людини. Чи треба нам більше таких спеціалізованих видань, як ZMINA, щоб писати про права людини систематично? Чи це обов’язок кожного медіа?
Лариса Денисенко: Я б не сказала, що це обов’язок. Мені здається, що правозахист і правова культура мають бути мовним і життєвим стандартом. Наприклад, мені здається, що суспільний мовник («Суспільне») чи «Громадське радіо» тримають голові правозахисну перспективу.
Насправді складно в кожній темі бачити правозахисну сторону, але вона є. Просто треба трохи більше докладати зусиль. Абсолютно будь-яка тема — енергетична незалежність, відновлення, реінтеграція, пенсійна реформа, реформа охорони здоров’я — містить правозахисний аспект. І від журналістів, редакції залежить, чи акцентують вони на тому увагу. Навіть? якщо крутити в руках економічну чи інфраструктурну складову, то там обов’язково можна побачити деталі, які стосуються правозахисту, прав людини і її свобод. Просто це достатньо кропітка робота — це як постійно тримати в голові антикорупційну, антидискримінаційну гендерну експертизу, коли ти виписуєш закон.
Лариса ДенисенкоАле складається так, що, по-перше, коли нас вчать бути журналістками й журналістами, то, наскільки я розумію, на факультеті журналістики правозахист є як спецкурс. Але для мене було б абсолютно логічно інкорпорувати це в будь-яку вищу й середню освіту.
Я зараз викладаю в школі й бачу, що таке курс правознавства. Це предмет, який переважно вчить побудови державному устрою, вчить, яка існує ієрархія влад, які існують сфери права.
Владислав Лесик: Фактично весь цей предмет ґрунтується навколо Конституції України.
Лариса Денисенко: Так і є. Конституція України своєю чергою ґрунтується навколо прав людини, але витлумачують це одиниці. Я б більше хотіла, щоб викладали правову культуру в широкому сенсі. Це про правоповагу між людьми, про те, як відчувати несправедливість, як на неї реагувати, що таке звичні правозахисні дії.
Усвідомлення того, що поважати себе, поважати іншу людину — це дуже нормальні правила свого здорового середовища і здорового існування. Просто цього нема в школі. А коли ми переходимо до вищої освіти, то цього теж ніде нема. Це не інкорпоровано навіть в слот гуманітарних наук. Хоча це все має бути й в технічних науках. Люди, які вчать філософію, педагогіку, журналістику, в кращому випадку мають спецкурси, які вузько фокусують людей. Але у перспективі цього немає. Тому ми й не бачимо в різних журналістських матеріалах правозахисної теми, не бачимо героя чи героїні правозахисту. Хоча абсолютно в кожній темі це є.
Владислав Лесик: Тобто суть не сепарація (“ми ZMINA — ми пишемо про правозахист”), а інтеграція правозахисту в усі сфери. У будь-яке медіа, будь-яку освіту.
Лариса Денисенко: Я б сказала, що тримання в голові права людини, коли ти пишеш про будь-що, — це має бути загальножурналістським стандартом і перспективою. Але це не перекреслює і не виключає роботи спеціальних медіаплатформ, які можуть більш детально заглиблюватися, давати ширші матеріали стосовно тієї чи іншої тематики.
Повно розмову читайте і слухайте тут.
