Норми міжнародного права регулюють і поводження з полоненими. Чому росіяни порушують їх?

Ця історія відбулась наприкінці березня в Маріуполі. 1 квітня донька волонтерки з Маріуполя Ганни Ворошевої отримала дзвінок від мами з невідомого номера. Та повідомила, що не пройшла фільтрацію.

Російські військові. Ілюстративне фото

Цьому передувала поїздка в Маріуполь. Ганна разом з іншими волонтерами закупили в Запоріжжі різні речі першої необхідності, запакували ними свій джип і вчергове привезли все це маріупольцям. Місто вже тоді нещадно поливали вогнем, місцеві мешканці зрідка виходили з підвалів, потрібно було буквально все, починаючи від води. Також метою волонтерів було зібрати тих, хто хотів виїхати, і вивезти з-під обстрілів у Запоріжжя.

Але свою місію цього разу волонтери так і не закінчили. В певний момент, вже перебуваючи в Маріуполі, вони зрозуміли, що для завершення своїх задач мають дістатися центра міста. Через специфіку побудови районів, для цього потрібно було заїхати в Маріуполь з іншого боку, тобто виїхати з нього і заїхати знов. На виїзді з міста їх зупинили на блок-пості.

Озброєні люди, які зупинили автівку, почали просто вивантажувати все, що в ній було, та обшукувати її. Ганна не розуміла, що відбувається, адже до цього моменту волонтерів пропускали із гуманітарною допомогою. Замість пояснень, окупанти безсоромно лише спитали в спину, якої марки бензин, який вони забрали з машини волонтерів. Увесь екіпаж автівки відвели в якийсь намет, де на той момент вже перебували інші затримані люди. Ганна та її колеги пояснювали, що вони просто волонтери. Жодні пояснення чи відповіді окупантів не цікавили. Вже пізніше, перебуваючи в тюрмі, Ганна дізнається, що 27 березня окупанти видали собі наказ затримувати всіх волонтерів, бо ті можуть допомагати ЗСУ. Ганну та інших привезли спочатку в райвідділок поблизу, де вони мали пройти процес, який окупанти називають фільтрацією. За підсумком, ближче до ночі їх відвели в камеру. Чоловіків утримували в клітках до п’яти квадратних метрів, де утримувалось до 12-ти осіб. 

Після цього Ганну та інших волонтерів перевезли в інше схоже місце. Люди тут на початку квітня спали просто на голій землі. На одязі жінки був знак хреста, окупанти спитали її, чи зможе вона надати медичну допомогу полоненим. Вона погодилась з огляду на те, що зможе принаймні зібрати інформацію, хто і де знаходиться. Люди, яких вона побачила, дійсно потребували негайної медичної допомоги, яку надавати ніхто не збирався. Згодом було ще одне місце на окупованій території, а потім три місяці ув’язнення в колонії суворого режиму — теж в окупації. Тоді туди потрапили всі затримані волонтери.

“Кожен полонений міг отримати в день в середньому сто грамів води. Іноді її зовсім не було. Чоловіки часто віддавали жінкам частину своєї води. Ні про які санітарні норми не йшлося, технічна вода була просто відсутня. Об’єм їжі становив приблизно 150 грамів на день — каша або суп. На цьому коло випробувань із їжею не закінчувалось“, — розповідає Ганна.

Щоденно туди привозили нових людей та влаштовували побиття. Чоловіків вибірково, за чиєюсь вказівкою, витягували з камери та били прямо на поверсі так, що було чутно всім. За словами Ганни, над чоловіками знущались не лише фізично. Було декілька напрямків психологічної атаки на полонених. І найперше, що вона згадує, — депривація сну — хронічна його нестача, недосипання. Тобто створення постійного шуму, умов, щоби сон людини переривався постійно. Наслідки хронічної нестачі сну досить швидко шкодять фізичному і психічному здоров’ю і інколи можуть призвести навіть до смерті. Людина якийсь час діє ніби на автопілоті, починає плутати, що є реальністю, а що — сном, втрачає контроль. Це і було метою, адже на фоні такого стану окупанти проводили інформаційно-психологічні операції — розповідали, наприклад, про те, що Запоріжжя — вже частина Росії.

Відсутність свіжого повітря, постійний підвішений стан, нестача сну, страх померти від голоду або спраги, регулярні побиття, захворювання, викликані всіма цими причинами — і це не всі випробовування полонених, які пережила і бачила Ганна. В останній, третій місяць, свого перебування в цій катівні Ганна згадує, що конвоїри щоденно виводили з бараків одного-двох чоловіків і жорстоко били. Це відбувалося в одну й ту ж саму зміну конвоїрів, і в Ганни та інших склалося враження, що ці конвоїри були спеціально підготовлені під такі задачі, настільки методично вони їх виконували. Попри всі інші знущання, те, що робили ці конвоїри з полоненими, було найважчим, згадує Ганна.

Повністю слухайте випуск програми “Психологія злочину. Сезон: воєнні злочини” від Українського радіо.