Пекар, медсестра і сходознавець. Як трьох мирних кримчан окупанти звинуватили у тероризмі і що з ними відбувається за ґратами
Три історії мешканців Криму, яких росіяни відправили в ув’язнення, розказані їхніми близькими людьми.
Велика війна лише посилила репресії проти тих, хто й так виявився заручником російського “правосуддя” (Фото:Колаж NV)Усі дев’ять років окупації громадяни України в Криму продовжують чинити опір російській окупаційній владі. Результатом такої боротьби у 100% випадків стає ув’язнення та колонії суворого режиму на десятки років.
Велика війна лише погіршила ситуацію, тепер кримські політв’язні опинилися на особливому рахунку у ФСБ. Українські правозахисні та міжнародні організації констатують, що ставлення до ув’язнених громадян України в Росії різко погіршилося з лютого минулого року, і це вже призвело, вперше від початку окупації, до двох смертей серед кримських татар-арештантів.
Для безстрокового ув’язнення в ШІЗО з постійними допитами та тортурами тепер достатньо бути громадянином України. Контакти з рідними обмежуються, адекватної медичної допомоги немає, а перспектив передачі цих людей в Україну набагато менше, ніж в українських військовополонених.
NV представляє історії трьох із понад 180 кримчан, які сьогодні відбувають терміни в РФ за політичними статтями і чиє становище вимагає широкого розголосу.
Ельдар Кантіміров, 42 роки, звинувачений і засуджений в РФ за статтею про тероризм, громадянин України, батько чотирьох дітей. Його історію розповідає його дружина Ельвіна Кантімірова:
” Мій чоловік сходознавець за освітою. До 2014 року, можна сказати, звичайна людина: заробляв гроші, годував сім’ю. Багато займався у мечеті з людьми громадською роботою. Події 2014 року він не сприйняв. 26 лютого 2014 року він разом із братами був на мітингу проти возз’єднання з Росією і після цього, вже у 2015 році, його брата впізнали на відео протестів та заарештували.
2016 року, коли вже активно почалися арешти кримських татар, він почав ходити на суди, на обшуки, був одним із активістів, виходив на одиночні пікети.
Після цього в нас вдома почалися постійні обшуки з ОМОНом. Тоді йому ще слідчий казав: “Я вам по-доброму раджу: їдьте з Криму, бо тут вас із вашою діяльністю у спокої не залишать”.
Вперше все закінчилося адміністративним правопорушенням. А у 2019 році, у червні, він провів релігійне свято, не погодивши його з головним муфтієм Криму Еміралі Аблаєвим. Через два дні після свята його та всіх організаторів заарештували. Виявляється, рік прихований свідок записував усі їхні розмови про політику у Криму. Чоловіка інкримінували статтю 205.5 КК РФ, і його було засуджено як учасника терористичної організації на 12 років ув’язнення, з них два роки у в’язниці, а 10 років — у колонії. Потім був рік апеляції, який нічого не приніс, і Ельдара етапували до в’язниці у місті Димитровград Ульянівської області.
Спочатку, коли його ще не почали постійно пресувати, ми до нього з’їздили на одне побачення. Тоді, на побаченні, чоловік сказав, що вже двічі — а тоді він лише місяць просидів чи півтора — його викликали співробітники ФСБ. Поводилися допит про те, громадянином якої держави він себе вважає. Він казав, що він громадянин України, питали — чий Крим? Він, звісно, казав, що Крим — це Україна, що цей злочин було приєднувати півострів до Росії. З січня на нього та інших політв’язнів із Криму почався посилений тиск.
Спочатку їх схиляли до співпраці. Примушували працювати — шити одяг для військових. Усі співкамерники відмовилися, не лише з Криму, бо ті люди теж за ісламськими статтями сиділи, а мусульманин не допомагатиме у такій війні. Якось їх побили: вивели всіх з камери, чоловіка не зачепили, а молодших хлопців побили. Під час допитів підтвердився цей факт. Чоловік писав скарги. Жодна скарга не вийшла за межі в’язниці.
А вже незабаром мій чоловік опинився в карцері, разом із іншим кримським татарином та українцем, який за кримінальною статтею йде. Останнього мали вже екстрадувати на момент початку війни, але, коли війна почалася, не екстрадували. Він зараз теж із ними в карцері вже понад 40 днів. У маленькій кімнатці в сирому підвальному приміщенні більшу частину дня, з 6-ї ранку до 10-ї вечора, вони повинні проводити стоячи. Все на дуже мізерному харчуванні. При тому, що правопорушень вони не мають, чоловік думає, що головна причина, чому вони в ШІЗО, це те, що вони — громадяни України.
Чоловік говорив, що на допитах працівники ФСБ постійно просять відмовитись від українського громадянства. “Навіщо вам потрібне це громадянство? Крим уже ніколи не повернеться!”. Чоловік тримається, має хронічні проблеми зі спиною, які в карцері погіршилися, але лікарська допомога не надається.
Дуже сильний тиск на кримських татар, громадян України, відбувається і в інших місцях ув’язнення
Я спілкувалася з іншими дружинами політв’язнів, у багатьох чоловіків у ШІЗО, у важких умовах. Інші ув’язнені за тими самими статтями, не громадяни України, відбувають термін, як сказав суд. Безстрокове ШІЗО — це те, в чому приречені жити наші чоловіки.
Тимур Ялкабов, 42 роки, звинувачений та засуджений до РФ за статтею про тероризм, громадянин України, батько п’яти дітей. Про нього розповідає його дружина Алія Ялкабова:
Тимур — релігійний мусульманин. До його арешту ми вели невеликий бізнес, випікали торти — чоловік випікав, я оформляла. В мечеті він познайомився із чоловіком, яким запросив його до себе додому допомогти робити ремонт. У нас, мусульман, заведено допомагати одне одному. Після роботи вони пили каву і говорили на різні теми, зокрема політичні, ця людина ставила моєму чоловікові провокаційні питання.
Виявляється, це був працівник ФСБ, який працював під прикриттям, вся кімната була напхана записувальною технікою. У лютому 2021 року до нас прийшли з обшуком і забрали чоловіка, пізніше його засудили за статтею 205.5 КК РФ на підставі відео тієї зустрічі, дали 17 років суворого режиму і відправили до Димитровграда Ульяновської області. Із трьох місяців, які він провів у Димитровграді, 42 дні він уже перебуває у ШІЗО, дисципліну він не порушує, причин перебування у ШІЗО йому ніхто не пояснює, побачень нам не дозволяють. У чоловіка астма, я дуже хвилююся за його стан. У нас лише одне пояснення тому, чому мого чоловіка досі утримують у ШІЗО: він громадянин України”.
Ірина Данилович, українська правозахисниця, громадянська журналістка, медсестра. Про неї розповідає Тетяна Печончик, голова правління Центру прав людини ZMINA:
” Ірина працювала медсестрою у Криму, а у вільний час займалася громадянським активізмом, працювала журналісткою, відвідувала політичні судові процеси та писала про них. Вона також мала свій медійний проект Медицина без обкладинки, в якому вона висвітлювала те, як працює кримська медицина в умовах окупації в епідемію коронавірусу. Розповідала про корупцію та зловживання службовим становищем.
Ірина зникла 29 квітня минулого року дорогою з Феодосії до Коктебеля, де вона працювала, і протягом 13 днів рідні Ірини не знали, де вона знаходиться. Вже пізніше стало відомо, що Ірину утримували у будівлі ФСБ, за цей час її допитували на поліграфі, годували один раз на день, душили, погрожували вивезти до лісу та Маріуполя. Її викрали люди у цивільному, і це зафіксували камери на заправці, викрадення стало резонансним і, можливо, це змусило працівником ФСБ зробити справу публічною.
Ірину змушували визнати, що вона співпрацювала з українською розвідкою, намагалися звинуватити у шпигунстві. Вона не визнавала вини. Потім їй запропонували підписати порожні папери в обмін на визволення. Коли вона це зробила, їй сказали, що в її сумці знайдено 200 г вибухівки, яку підкинули у футляр для окулярів. Ірину відвезли до суду для вибору обмежувального заходу.
Наприкінці грудня Ірині ухвалили вирок, свідки у справі брехали. Того, хто нібито бачив, що в Ірини знайшли вибухівку, було ідентифіковано як співробітника окупаційної поліції, але це не вплинуло на перебіг справи. Під час ув’язнення Ірина пережила тортури і перебувала у нелюдських умовах. Її бив конвой, з неї знущалася адміністрація СІЗО, після того, як Ірина написала скарги, її перевели в неопалювану камеру, де вона захворіла на отит і частково втратила слух. Медичну допомогу їй не надавали, і це призвело до того, що хвороба посилилася і триває вже п’ять місяців. У день оголошення вироку 27 грудня їй стало погано, швидка допомога приїхала, але відмовила у госпіталізації. Суддя продовжила засідання, не зважаючи на те, що Ірина нічого не чує і не розуміє, що відбувається у суді.
Читайте повний текст за посиланням.
