Росія після Путіна. Навіщо Захід шукає “хороших росіян”

Як не парадоксально після дев’яти років війни і року після повномасштабного вторгнення західні суспільства не полишають спроб знайти шпаринки, аби примирити українців та росіян – на спортивній арені, театральній сцені та шпальтах газет. Мовляв, серед усіх росіян є й хороші, з якими доведеться не тільки жити після краху імперії Путіна, а й вже зараз, “долаючи спільну загрозу”. Фокус дізнавався кого на Заході вважають “хорошими русіянами” та навіщо надають їм підтримку.

Фото: Колаж Focus.ua | “Хороші росіяни”. Чи допустять лібералів до влади РФ після усунення Путіна?

Так званих “хороших русских” останній час побільшало в інформпросторі. Наприклад, премію “Оскар” у номінації найкращий документальний фільм отримала стрічка про політика-опозиціонера Олексія Навального, журналісту “Ехо Москви” Олексію Венедиктову дісталась премія зі свободи слова Johann Philipp Palm Award від німецького фонду Palm Foundation (виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк відмовилась від її отримання разом з ним), Нобелівською премію миру українському Центру громадянських свобод довелось розділити з колегами з правозахисної російської організації “Меморіал” та білоруської “Вясна”. До того ж і на рівні України в телевізійних ефірах бувають частими гостями, нехай й колишні, громадяни Росії: політичні події коментують юрист Марк Фейгін, журналісти Юлія Латиніна та Олександр Невзоров, інколи чутно ексрадника Путіна Андрія Іларіона або колишнього політв’язня Михайла Ходорковського. І цей список далеко не вичерпний.

Після вторгнення Росії в Україну та оголошення мобілізації в РФ певна частина росіян виїхали за межі Росії та оселилися в Європі. Серед них, приміром, письменник Дмитро Глуховский та блогер Максим Кац. Обидва – перебувають у федеральному розшуку через критику російської влади. При цьому до обох в українців виникають запитання. До першого через те, що сказав, що “Одні руські люди вбивають інших руських людей. Просто одні з них власники українських паспортів“.

Зі свого боку Кац вiдзначився заявою: “Де закінчується Україна і де починається Росія взагалі важко сказати. Це зараз проводиться диференціація між Києвом, Київською Руссю та Московією як спадкоємицею Орди”. До іншого, бо він наполягав, що “зв’язків у Львова та Харкова до незалежності України фактично не було, а на Сході нашої держави – скрізь “русские города”.

У полоні міфу про єдиний народ

Олена Луньова тривалий час жила у Криму, і виїхала з півострова після початку окупації в 2014-му. На материковій частині України долучилась до кількох моніторингових та правозахисних ініціатив, нині вона ­– директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA. В сфері її інтересів – розслідування випадків депортацій громадян України, зокрема, й дітей до РФ та заходи щодо їх повернення.

“Усі мої рідні по маминій лінії – у Росії. Те, що я громадянка України, так сталося випадково. Я уявляю, як могла народитися в іншій країні, мати інше громадянство, якби мої батьки, з якими ми проживали у Криму, були більш менш принциповими щодо того факту, що у нас окрема країна. Сьогодні мені, справді, важко спілкуватися з росіянами через те, що ця війна занадто особиста. На ній гинуть мої друзі, щодня ракети загрожують моїм дітям. Але з іншого боку я розумію, що у Росії є люди, які опиралися як у 2014-му, так і у 2022-му, але їх було критично мало”, – говорить вона.

Аби вирішити професійні задачі, Олені доводиться працювати на кількох рівнях – домовлятися з людьми на місцях та адвокувати проблему серед лідерів думок, зокрема, серед міжнародних партнерів. Й інколи ця співпраця неможлива без спілкування з представниками РФ.

“На тому рівні, якому ми взаємодіємо, це нижчий рівень, без супервізії, ментерства провідних організацій, у ситуаціях, де потрібна допомога у пошуку людей, у забезпеченні їх базових потреб, наратив про старший та молодших братів я не відчуваю. Ми спілкуємося з російськими волонтерами, правозахисниками, адвокатами. Так, інколи це емоційно важко, – продовжує Луньова. – Але якщо ми говоримо про співпрацю з міжнародними партнерами, тобто з залученням третіх країн, я навпаки відчуваю. Є бажання примирити якимось чином, пояснити, що майбутнє все одно буде спільне, бо ми ж сусіди. Ці люди, організації, співтовариства мають якийсь сентимент, напевно, до минулого, у яке ми, сучасні українці, ніколи не повернемося, у те минуле, де війни немає. І цю історію ми побачили під час вручення Нобелівської премії. І бачимо, коли нас та росіян європейці чи американці намагаються зустріти на спільних дискусійних майданчиках”.

І на міжнародних форумах, конференціях, церемоніях нагородження, зі слів, правозахисниці, важко пояснити, що українці самодостатні, а зв’язки з росіянами не потрібні.

“Я як українка можу зрозуміти, як ми можемо бути з Росією не разом, – додає Олена Луньова. – Мої діти точно знатимуть, хто справжній ворог. Але люди, які все життя сприймали нас як один народ, які про існування України в принципі не дуже знали, які були споживачами міфів про те, що Україна – частина Росії, що у нас спільне коріння, одна культура, цього однозначно не розуміють. І мені здається, їм важко визнати, що все що відбулося, це незворотне, принаймні на кілька поколінь. Так, ми бачимо досвід Німеччини після Другої світової війни. Напевно, якщо у 1945-му постало питання, чи будуть німці партнерами громадян Великобританії, США чи Радянського союзу, напевно у це б ніхто не повірив. Але минули роки, після проходження певних внутрішніх процесів на території Німеччини, зараз ця країна союзник багатьох, зокрема й України. Тобто ми розуміємо, що є історичні приклади, коли держави відновлювалися. Звісно, важливо, які внутрішні процеси відбудуться у Росії. Але на них потрібні не місяці чи роки, а кілька поколінь”.

Повний матеріал — тут.