У табір на Далекий Схід. Як українці через допити, фільтрацію й фсб тікають з Росії
Ще до початку повномасштабної війни російська влада почала “евакуювати” мешканців тимчасово окупованих частин Донеччини та Луганщини до росії. Після 24 лютого в РФ розширили масштаби депортацій і почали вивозити українців із Маріуполя й інших тимчасово захоплених населених пунктів.
Пункт тимчасового розміщення у Росії, де перебувають “евакуйовані” українціУ зоні ризику також опинилися мешканці міст і сіл на лінії фронту. Там росіяни обстрілювали “зелені коридори”, що вели на територію, підконтрольну Україні, або обстрілювали населені пункти. Таким чином створювали умови, щоб люди самі виїжджали до Росії.
hromadske розповідає про те, як українці, які вимушено опиняються на території РФ, усе одно знаходять шляхи втекти звідти.
“Три кілометри під мінометами з квіточками в руках”
“Ніхто з нас не кликав війну до Маріуполя. 23-го лютого о 4 ранку я гуляв своїм мирним містом і жодного відчуття, що щось має початися, не було”, — розповідає 25-річний Ярослав. Ми з ним довго говоримо телефоном — уже майже два місяці, як він намагається будувати своє життя наново у латвійському селі.
До 16 березня Ярослав жив разом зі своєю сімʼєю в Маріуполі. Закінчив університет, працював на різних роботах: копірайтером, автослюсарем, охоронцем.
З початком повномасштабної війни переїхав жити до друга. У його квартирі стіни, здавалося, були міцніші. Хлопці ховалися від авіанальотів й обстрілів у коридорі, бачили з вікон, як горіли будинки навпроти і як рятувальники ще приїздили гасити пожежі.
Від 3 березня в місті не стало звʼязку. Зателефонувати мамі, яка жила в іншому районі Маріуполя, та сказати “Живий” Ярослав не міг. Тож 7 березня він вирішив іти пішки під обстрілами до неї.
“Три кілометри під мінометом з квіточками в руках, — сміється в слухавку Ярослав. — Навпроти мене йшов якийсь чоловік із трояндами й ромашками, я взяв у нього пʼять квіток для мами. Йшов Станіславською, Таганрозькою. На вулиці Межовій почув, що на Азовстальській стріляють з автоматів. Звернув на Московську і так дійшов до рідних. З ними я і залишився жити”.
“Вибіжиш на вулицю — розстріляють, залишишся всередині — згориш живцем“
10 березня ввечері до підʼїзду, де мешкала сімʼя Ярослава, зайшли озброєні “зелені чоловічки” з окупованих “ДНР” і “ЛНР”.
Наступного дня в їхню квартиру прилетів снаряд. Він приземлився в кімнаті, де тоді нікого не було.
“Ми вирішили їхати. Розуміли: якщо ще раз снаряд потрапить у будинок і ми вибіжимо на вулицю — нас розстріляють. А якщо залишимося всередині — згоримо живцем. Тож ми сіли в машину, у якій вже не було скла, і поїхали до друзів знайомих”, — каже Ярослав.
16 березня родині чи не вперше вдалося зловити звʼязок і дізнатися, що від Драмтеатру починається евакуація мирних мешканців на територію, підконтрольну Україні. Тоді остаточно вирішили покидати місто. Це сталося за декілька годин до того, як російські військові скинули на Драмтеатр авіабомбу.
“Спершу ми поїхали на Білосарайську косу, де нас прихистили незнайомі люди. Фрази “Ми з Маріуполя” було достатньо.
Вони казали: “Можете в нас пожити, але в нас нема опалення”. Та ми раділи електроенергії, цілим вікнам і що чай можна було зробити не під авіанальотом. Ми пожили там декілька днів і поїхали в окупований Бердянськ. Там протягом тижня намагалися якось дістати паливо. В одній черзі були 500-ті, в іншій — 800-ті”.
Тоді само до сімʼї почали доходити новини про те, що автівки, які їдуть із Бердянська гуманітарним коридором до Запоріжжя, обстрілюють.
Так траплялося неодноразово, коли попри домовленості української влади про “зелений коридор” для цивільних, російські військові обстрілювали колони з людьми.
Рідні Ярослава вирішили змінити маршрут і їхати через Крим до Росії, а звідти виїжджати до Європи.
“А чи не азовець ти часом?”
До кордону з Кримом довелося проїхати незліченну кількість блокпостів.
“Спершу діалоги на блокпостах були такими:
— У вас є татуювання?
— Два.
— Якого характеру?
— Нейтрального.
— Проїжджайте.
А на Чонгарі мене вже роздягли до торса. Далі всіх чоловіків, які проходили кордон між “ново тимчасово окупованою” і “старо тимчасово окупованою” територіями, заводили в кабінку на допит.
“А чи не азовець ти часом? Служив? Чи знаєш когось із національних батальйонів? Чи маєш знайомих у поліції?” — запитували вони”.
Ярослав пройшов допит, а втім, під час перевірки документів його затримали. Хлопець не вклеїв вчасно фото в паспорт — протермінував на два місяці після свого 25-річчя, — тому його документи окупанти визнали недійсними.
Усіх рідних Ярослава пропустили далі на територію Криму. У нього ж забрали міграційну картку, яку він отримав на кордоні і яка потрібна була для подальшого виїзду з Криму й Росії, посадили в автобус, повен людей, і відправили в Джанкой.
Жителька України у пункті тимчасового розміщення ТаганрогуПункт тимчасового затримання
Ярослава привезли до пункту тимчасового розміщення. Часто в російському інформаційному просторі можна натрапити також на абревіатуру ПВР (“пункт временного размещения” — ред.). Це місце, яке організувала російська влада нібито для людей зі “звільнених територій” у своїх містах.
Українським правозахисникам відомо, що, ймовірно, в Росії є близько 500 таких пунктів.
“Для нас незрозуміла точна кількість цих пунктів. Спершу казали про 700, потім — про 490. Днями я бачила на російських ресурсах цифру 9,5 тисяч. Вірити цьому не можна. Це занадто велика кількість пунктів, які росіяни могли б відкрити.
Вони є на всій території РФ і в анексованому Криму. Відповідно до квот, які були виділені РФ, Крим має прийняти близько 4 700 українців”, — розповідає Альона Луньова, директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA.
За словами колишньої уповноваженої з прав людини Людмили Денісової, оскільки депортації не припиняються, нові пункти тимчасового розміщення для українців зʼявляються чи не щодня.
Ці пункти можна поділити на два типи. Одні — для нетривалого перебування — хаби, що зазвичай розташовані неподалік кордону з Україною. Наприклад, такі є в Таганрогу, куди українців з тимчасово окупованих Донеччини та Луганщини почали вивозити ще 18 лютого.
Частіше усього до них потрапляють ті, хто пройшов фільтрацію та кого російська влада готує відправити далі — в пункти, де вони мешкатимуть і працюватимуть. Вони є, зокрема, в Астрахані, Тулі, Ростові-на-Дону, Пензі, Бєлгороді, Сиктивкарі, Находці. Журналісти британського видання Inews також виявили, що табори для українців є на Сахаліні, Далекому Сході, Сибіру, Полярному колі, Курильських островах.
Повний текст тут.
