“Важливо, щоб ми не тільки перемогли велику Росію, але й не стали маленькою Росією”. Яким був 2022 рік для правозахисників (і які правові проблеми вони виявили)
Повномасштабне вторгнення не тільки пришвидшило інтеграцію європейських юридично-правових процесів в Україні, але і висвітлило чимало антидемократичних дій влади та Генштабу. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з українськими правозахисниками про те, що змінилося за цей рік, горизонти яких проблем уже окреслено (і що чекає нас наступного року) — від неможливості розслідувати всі воєнні злочини до відсутності чіткого ставлення щодо мешканців окупованих територій та ЛГБТК-персон.
Ілюстрація: Марія Петрова / ЗаборонаПовномасштабне вторгнення запустило розслідування воєнних злочинів з 2014 року (які переважно ігнорувалися)
Українські та міжнародні правозахисні організації документують воєнні злочини ще з 2014-го. Тільки починаючи з 24 лютого цього року прокуратура зібрала дані про майже 40 тисяч випадків порушень міжнародного законодавства в галузі захисту прав людини: катування, фізичне та сексуальне насильство, позбавлення свободи.
“Найголовніше, що сталося в правозахисті цього року, — тотальна синергія документування воєнних злочинів між людьми, які це можуть робити експертно і професійно, системами прокуратури, поліції, СБУ, які значно менше експертно в це вкладалися і тепер потребують цієї підтримки, — і всім населенням, яке стало жертвами або свідками”, — вважає виконавча директорка Центру громадянських свобод Романцова.
На думку менеджерки з адвокації правозахисної організації ZMINA Альони Луньової, війна дала відчутний поштовх у галузі захисту прав постраждалих від війни.
“Це питання не те щоб замовчувалося, а стояло на паузі, тому що кількість постраждалих була відносно невеликою. Але окупація майже пʼятої частини території України пришвидшила певні процеси. Є прогрес у видаванні документів особам з окупованих територій, що не були документовані паспортами громадян України; є рух уперед в адміністративних процедурах встановлення фактів народження, смерті, укладання і розриву шлюбу на окупованих територіях”, — говорить Забороні правозахисниця.
Україна не готова до розслідування такої кількості воєнних злочинів (але працює над цим)
На початку війни у 2014 році правоохоронні органи й судова система не були готові до розслідування воєнних злочинів. Їх розслідували за статтями про навмисне вбивство, незаконний обіг зброї, викрадення людини — за процедурами, яких не застосовують до воєнних конфліктів у міжнародній практиці. На думку виконавчого директора Truth Hounds Романа Авраменка, ситуація змінилася й Україна почала переймати іноземні юридичні практики.
“Тепер є так званий департамент війни Офісу генерального прокурора, — розповідає Забороні Авраменко. — Є навчені прокурори Луганської й Донецької областей, які розуміються на розслідуванні воєнних злочинів. Є слідчі спеціально створених підрозділів поліції та прокуратури в різних країнах світу [які працюють в Україні]. Є багато людей на місцях, які можуть збирати свідчення, відвідувати місця вчинення злочинів, знімати, збирати матеріал. В Україні зараз приблизно 19 тисяч слідчих, але, звісно, не всі вони будуть розслідувати злочини війни”.
За останні вісім років система правосуддя довела свою неефективність: не було ухвалено жодного судового рішення щодо воєнних злочинів — ані в Україні, ані в Міжнародному кримінальному суді. Один з небагатьох позитивних чинників: кількість зібраних доказів вчинення міжнародних злочинів стимулювала розслідування російської агресії на території України в МКС вже після повномасштабного вторгнення.
“Україна — високотехнологізована країна з великим відсотком покриття інтернету, де кожен другий має смартфон із камерою. У більшості активних війн на планеті документація воєнних злочинів не відбувається такими швидкими темпами [як в Україні], — говорить виконавча директорка Центру громадянських свобод Олександра Романцова. — Під виглядом реконструкції в окупованому Маріуполі знищують ту частину драмтеатру, де можна провести розслідування, чим стріляли [по будівлі] 16 березня. Пізно: все зафіксовано, є розслідування, експерти все з’ясували. Саме документування — це протистояння технічним намаганням приховати наслідки воєнних злочинів”.
Альона Луньова переконана, що правосуддя може виключати пряме засудження винних в окремих випадках. Зʼясування історичної правди про події російсько-української війни, на її думку, має більше значення, ніж увʼязнення рядових виконувачів наказів.
“Фактично це з’ясування, що відбулося з постраждалими, — для історії, для жертв, — говорить правозахисниця. — Ідея така: в обмін на пом’якшення покарання чи амністію обвинувачений має розповісти все, що відбувалося з людиною, яка була вбита чи зникла [схожу практику вперше застосували в ПАР після демонтажу апартеїду]”.
Водночас Луньова переконана, що встановити всіх причетних — одне з пріоритетних завдань у цьому процесі. Зараз над цим працюють як правозахисні організації, так і журналісти, які розслідують конкретні випадки на основі відкритих джерел даних.
Тіла вбитих цивільних чоловіків зі зв’язаними руками, 2 квітня 2022 року, Буча, Україна. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP via Getty Images“Чи будуть винні притягнуті до відповідальності? Уявімо, що вони неживі: чи важливо встановити, що це саме ці особи катували, вбивали людей у Бучі? Важливо. Для постраждалих, для членів родин убитих, — говорить Луньова. — Коли йдеться про вчинення масових воєнних злочинів, не всі злочинці сядуть до в’язниці: хтось не доживе до кінця війни, дехто сховається. Але можливо, що і через 50 років їх притягнуть до відповідальності — як нині судять працівників німецьких концтаборів, яким уже по 90 років”.
Повний текст читайте за посиланням.
