Експертки вкотре нагадали, що Україна має ратифікувати Стамбульсьску конвенцію

Попри те що Україна визнала домашнє насильство великою соціальною проблемою, потерпілі так само не довіряють системі з надання допомоги. Їм заважає їхній здебільшого травматичний досвід звернення по цю допомогу.

Про це заявила заступниця голови центру “Жіночі перспективи” Марта Чумало під час виступу на заході “Стамбульська конвенція. Які в України шанси на її ратифікацію?”, організованому в межах онлайн-марафону “Жінки вимагають безпеки”. Захід ініційований Центром прав людини ZMINA та Громадською експертною радою при МФО “Рівні можливості”.

Ефір у межах онлайн-марафону “Жінки вимагають безпеки”

Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція) Україна підписала ще 2011 року, але й досі не ратифікувала.

Перший провал стався у 2016 році, коли Верховна Рада України не проголосувала за такий важливий і довгоочікуваний документ, аргументуючи наявністю термінів “ґендер”, “сексуальна орієнтація” та “ґендерна ідентичність”. Про це у своєму виступі згадує Євгенія Луценко, директорка Центру соціальних і ґендерних досліджень та членкиня Європейської правозахисної організації “Антидискримінаційний центр “Меморіал” (Брюссель). Експертка додає, що Стамбульська конвенція – найпрогресивніший міжнародний договір, присвячений боротьбі проти насильства стосовно жінок, спрямований на запобігання насильницьким діям, захист і підтримку жертв, а також на притягнення винних до відповідальності. І вимога її ратифікації є номером один від спільноти.

Потерпілі будуть готові говорити публічно про свої проблеми, коли система буде чутлива до їхніх потреб і запитів, наголошує також Марта Чумало й додає: “Стамбульська конвенція, власне, каже, що послуги мають бути доступними, чутливими, якісними, адекватними до потреб. Вони не мають залежати від того, в якому населеному пункті ця потерпіла звертається по допомогу. А поки ця система ще залежить від особистісного фактора тих людей, які надають чи мають надавати допомогу. Дуже часто особисті стереотипи, матеріальні обмеження чи рівень вразливості потерпілої впливають на те, якої якості послуги ця потерпіла отримуватиме”.

Домашнє насильство як проблема залишається пріоритетним як для України, так і Європейського суду з прав людини. Це засвідчила і перша справа “Левчук проти України”.

Представниця позивачки, адвокатка Наталія Бухта переконана, що Ірина Левчук назавжди ввійде в історію Європейського суду з прав людини як перша українка, що заговорила про проблеми домашнього насильства в Україні на європейському рівні.

“Сподіваюся, що приклад Ірини Левчук змотивує тисячі українок, які зазнають домашнього насильства, не замовчувати цю проблему, а боротися за свої права, звертатися по допомогу і досягати справедливості”, – наголошує адвокатка.

Певні кроки в цьому напрямі відбуваються. Ухвалюється законодавство (“назагал непогане, але в урізаній формі”, як зауважує директорка Amnesty International в Україні Оксана Покальчук), тестуються різні проєкти на підтримку потерпілих від домашнього насильства. Але все ще залишається нерозуміння на місцевому рівні.

Так, Ірина Ярмоленко, членкиня комітету рівності в Раді європейських муніципалітетів та регіонів, депутатка Бучанської міської ради, розповідає: “Ми, хоч приймаємо хартії і програми на місцях про рівні можливості, часто не знаємо, що це означає на практиці. Міфи та спотворені факти мають спростовуватися практичною діяльністю, просвітництво рівності має бути в цікавих форматах у школах, університетах, на публічних заходах”.

Таким прикладом є соціальна платформа Amnesty International “Все не для дому” – у форматі першого онлайн-магазину з товарами, що символізують типові сценарії домашнього насильства.

Онлайн-магазин “Все не для дому”

“Ці такі звичні нам речі побуту, як-от каструля “Ти весь день удома, де моя вечеря?” чи кошик “Ти забагато витрачаєш”, у багатьох сім’ях є символами фізичного, економічного, сексуального та психологічного насильства, яке, втім, досі замовчується і сприймається як норма чи “приватна справа”. Але насильство – це завжди злочин, який не можна ігнорувати, адже це призводить лише до погіршення ситуації. Створюючи цей проєкт, ми мали на меті мотивувати жінок, чоловіків і дітей не ігнорувати проблему і не бути мовчазними свідками домашнього насильства”, – коментує Оксана Покальчук, директорка Amnesty International Ukraine.

На платформі “Все не для дому” подано чіткі алгоритми протидії для потерпілих та свідків, ідеться, як діяти в таких ситуаціях.

Україні слід ратифікувати Стамбульську конвенцію, оскільки це забезпечить владі чітку дорожню мапу реформ, зокрема і подальше вдосконалення законодавства, освітні програми для посадовців і суспільства, механізм урядової звітності та інші важливі зміни.

Ефір можна переглянути на фейсбук-сторінці ZMINA.

Всеукраїнський громадський марафон “Жінки вимагають безпеки” триває в межах Міжнародної кампанії “16 днів проти ґендерно зумовленого насильства”. Ініціатори заходу – Ґендерна експертна рада МФО “Рівні можливості” та Центр прав людини ZMINA.