“Дорога в один кінець”: примусова мобілізація на окупованих територіях
“Часткова мобілізація” в Росії відлунням перекинулася на окуповані території України. Саме тоді, коли росіяни тікають за кордон від Путіна, тисячі українців залишаються в заручниках кремлівського режиму, живучи під постійною загрозою опинитися на службі в армії РФ.
Про те, чи жителі окупованих територій саботують ворожий призов та що роблять загарбники, аби набрати більше новобранців, — у матеріалі hromadske.
Колаж: ГромадськеСвідомий геноцид українців
Мобілізація на окупованому Донбасі почалася ще в лютому. І хоча людей забирають служити в угрупованнях “ДНР” та “ЛНР”, а не до армії РФ, цей призов фактично здійснює Кремль.
«Ці квазісуб’єкти перебувають під цілковитим контролем Росії. Тому російська федерація несе повну відповідальність за діяльність підконтрольних їй незаконних збройних формувань на території України», — зауважує правозахисник Регіонального центру прав людини Юрій Усманов.
У перші місяці війни в соцмережах з’являлися відео, як жителі Луганщини благають не забирати їх на війну. Відтоді охочих воювати за Росію під прапорами псевдореспублік не побільшало, але військові комісари продовжують шукати потенційних солдатів.
“У цієї мобілізації є початок, але немає кінця. Таке “вигрібання” чоловіків — це наслідки геноцидального характеру цієї війни. Це війна проти існування українців, тому для них (росіян — ред.) неважливо, яким чином українці загинуть, по який бік барикад вони будуть перед смертю”, — розповідає адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.
Колаж: ГромадськеТут закон один — автомат
Українці, які залишилися на окупованих територіях і не хочуть поповнити лави злочининих угруповань, змушені переховуватися. Один із таких — луганчанин Олександр (ім’я змінене з міркувань безпеки) — розповів hromadske про свою ситуацію. 37-річний чоловік від початку повномасштабного вторгнення майже не виходив зі своєї квартири. До Луганська приїхав провідати батьків незадовго до того, як керівництво псевдореспублік 18 лютого заборонило виїжджати чоловікам. І тоді фактично опинився в заручниках окупаційної влади. У нього місцева прописка, тож будь-якої миті чоловіка можуть призвати «на захист республіки».
“Кілька разів виходив тільки двері під’їзду відчинити, але не світився надворі. То був максимум. Зараз мешкаю у квартирі, у якій не прописаний. Тож до мене навряд чи прийдуть. Хіба що якщо почнуть заходити до кожної квартири в під’їзді. Вони забирають усіх, кого побачать, а життя одне. По-перше, у мене є дитина, я маю для чого жити, мені є що втрачати. А по-друге, 2014 року я зробив вибір і жодного дня не підтримував те, що тут відбувається. Тут закон один — автомат. У мене багато знайомих, які тут сидять, бо тут їхня батьківщина, старі батьки чи нерухомість. Люди просто чекають на Україну”, — розповідає Олександр.
За його словами, мобілізація в місті проходить жорстко. Комісари навіть не думають вручати повістку. Людей просто «пакують» на вулиці, саджають до автобусів. Відбирають телефони, тож зв’язатися з ними неможливо. На думку Олександра, окупанти намагалися зловити більше людей після поразки під Харковом та втрати Лиману, щоб поповнити особовий склад.
Чоловік описує один із випадків мобілізації, який бачив на власні очі з балкона квартири: “Сиділи у дворі два хлопці, до них підійшли люди у військовій формі. Одному вдалося втекти, а другого взяли під руки та повели”.
Якщо у великих містах окупанти діють обережніше, оскільки не хочуть зайвого розголосу, то в невеликих населених пунктах комісари зовсім не знають страху — вторгаються на приватну територію.
Читайте повний матеріал за посиланням.
