Права людини під час війни. Що таке Офіс Омбудсмана і як він домовляється з росіянами та європейцями

Працюючи над цим матеріалом, журналістка УП нашвидкуруч листувалася зі знайомим з Білорусі. У себе вдома він уже багато років залучений до опозиційного та правозахисного руху.

– Не можу говорити. Сиджу в Офісі Омбудсмана, – писала авторка з Києва, де вперше за місяць понеділок почався без обстрілів.

– А хто це такий?

– Уповноважений з прав людини.

– А. У нас такого немає. Няма правоў – няма ўпаўнаважанага.

Цей діалог – про те, чому українська війна за незалежність – це не тільки про території, а й про прірву в цінностях.

Права людини – один з найважливіших кордонів між Україною та нашими авторитарними сусідами.

Кордон не держави, а суспільства. Змінити його окупанти не здатні, навіть тимчасово позбавивши свободи українців на окупованих територіях.

У цього кордону є і свій державний захисник – Омбудсман, або Уповноважений з прав людини. Інститут існує в Україні з 1998 року. 

“В цілому ідея органу в мирний час така: держава сама собі наймає наглядача, який б’є її по руках, якщо вона десь перегинає, – пояснює правозахисниця Олександра Дворецька, яка нещодавно очолила в новій команді Офісу Омбудсмана відділ комунікацій.  – Цьому наглядачу надали гарантії незалежності, він не є частиною ані уряду, ані президентської вертикалі, має надповноваження, бюджет”.

На практиці пересічний українець навряд чи має уявлення про те, що це за орган і чим він займається. 

“Українська правда” провела день в Офісі Омбудсмана, поспілкувалась із уповноваженим Дмитром Лубінцем, який працює на посаді три з половиною місяці, та його співробітниками, а також громадськими правозахисниками, які оцінюють роботу державних колег зі свого досвіду.

Колаж: УП

Серед позолоти Карпачової та порожнього кабінету Денісової

Будівля Офісу Омбудсмана на вулиці Інститутській губиться серед помпезності урядового кварталу. Але це лише зовні.

Всередині, серед мінімалістичного офісного оздоблення, під дахом сучасності у вигляді терміналів Starlink у будівлі є зали з ліпниною на стінах, позолотою на стелі, широкі шкіряні крісла та люстра з претензією на стиль царських помешкань.

Так атмосферу правозахисту уявляла собі перша уповноважена Ніна Карпачова. 

Вона тричі отримувала посаду і загалом працювала на ній 14 років. Запам’яталася тим, що ходила на вибори під №2 у списку Партії регіонів, а роки по тому стала активною захисницею Юлії Тимошенко, коли “регіонали” кинули конкурентку за ґрати.

Її наступниця, Валерія Лутковська, прийшла з легкої руки команди Януковича, але недовго пережила у владі президента-втікача.

Людмила Денісова, остання попередниця нинішнього Омбудсмана, отримала свою посаду як депутатка групи впливу Арсена Авакова. Фігурувала в кількох політичних скандалах, зокрема на славнозвісних “плівках Вовка” щодо корупції в судовій системі.

Денісову звільнили вже під час повномасштабної війни. Вона пішла, посварившись із Офісом президента і забравши з кабінету навіть меблі. Влада вирішила замовчати, чому саме було звільнено посадовицю.

Як з’ясувала УП, причиною конфлікту та звільнення були ймовірні зловживання повноваженнями та розповіді Денісової про воєнні злочини, а саме моторошні зґвалтування, які нічим не були підтверджені. 

Сьогодні, як і півтора десятка років тому, українські правозахисники говорять про стару проблему – політизованість посади Омбудсмана. 

Призначення Дмитра Лубінця, який прийшов після непрозорого звільнення попередниці, насилу можна назвати політично нейтральним.

“Фактично він був єдиним кандидатом, а його кандидатура попередньо погоджувалася в Офісі президента, – каже Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA. – Я не пригадую, щоб стільки нарад в ОП проводив хоч один попередній уповноважений. Можливо, на період війни й необхідна максимальна координація та консолідація, втім це кидає тінь на принцип незалежності”.

У розмові з УП Лубінець називає себе “максимально незалежним”. І запевняє, що критикує інші органи влади, наприклад у сфері соціальних прав. Щоправда, публічно озвучувати приклади критики не хоче.

Інша проблема – відсутність правозахисного досвіду. Лубінець – юрист і депутат з досвідом у місцевій і Верховній Раді. Він сам із цією критикою не згоден:

“Повірте, в Донецькій області (Лубінець родом із Волновахи. – УП) бути громадським активістом і, наприклад, проводити Євромайдан – це відрізняється навіть від того, що було в Києві або на Західній Україні. Це “війна” в гарному, юридичному сенсі, відстоювання прав інших громадян”.

Під час призначення Лубінця правозахисники також ставили під сумнів його репутацію. Наприклад, він не з’являвся за повістками на допит до НАБУ у 2021 році. Тоді бюро розслідувало, чи не отримав нардеп зайву компенсацію за житло.

Зараз Лубінець каже: повістки не приходили, на телефон не дзвонили. Він дізнався про цю історію, коли вже отримав протокол за неявку на допит. 

“Я винаймав житло, показав НАБУ договори на оренду. Від компенсації відмовився задовго до відкриття провадження. Справа була закрита за відсутністю складу злочину”.

Крім того, у 2016 році військові, які стояли на блокпості на Донеччині, розповідали УП, що Лубінець разом зі скандальним проросійським депутатом, а тоді посадовцем у структурі МВС Іллею Кивою, “відбивали” затримані фури з контрабандою.

“Таких випадків не було, це повністю неправда”, – Омбудсман називає це “вкидами” політичних конкурентів.

Повний матеріал читайте на сайті УП.