Правозахисники наголошують на недопущенні порушення прав біженців під час воєнного стану в Україні

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації та рік агресивної війни в Україні ще більше загострили проблеми вразливості шукачів захисту, біженців та осіб, які потребують додаткового захисту в Україні. Вказані особи є вкрай незахищеними та de facto перебувають у юридично невизначеному становищі, коли повернення до країни їхнього походження не є безпечним, а перебування в Україні ускладнене відсутністю документів, доступу до соціальних та медичних послуг чи навіть обмеженням вільного пересування.

Збройна агресія Російської Федерації проти України 24 лютого 2022 року призвела до масового переміщення як усередині країни, так і за її межі. Користуючись тимчасовим захистом у країнах ЄС, громадяни України отримують безпрецедентну допомогу та підтримку в усіх сферах життя. В межах України шукачі захисту, які втекли від інших конфліктів чи переслідувань та не мають безпечної рідної країни, куди можна повернутися, такої підтримки не мають.

Правозастосовча практика в Україні наразі не забезпечує ефективного доступу до процедури надання міжнародного захисту. Особи, які не можуть звернутись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стикаються зі штрафами, депортацією або затриманнями за “нелегальне перебування”. Крім того, нещодавно ухвалений закон 2952-IX обмежує право на звернення по захист на кордоні, порушуючи в такий спосіб принцип міжнародного права невислання (non-refoulement).

Шукачі захисту та біженці мають труднощі під час спроби покинути територію України в пошуках безпечнішого місця. Деякі з них не можуть вільно пересуватися всередині країни. Шукачі захисту та біженці не завжди мають доступ до гуманітарної допомоги від держави, спрямованої на підтримку жертв війни.

Україна залишається учасницею Конвенції про статус біженців 1951 року та протоколу до неї 1967 року. Крім того, Україна ратифікувала Женевські конвенції про захист жертв війни, зокрема й IV Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни 1949 року. Відповідно ж до статті 4 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 2014 року, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися демократичних принципів, верховенства права та належного управління, прав людини та основоположних свобод.

Міжнародне право дозволяє відступ від певних зобовʼязань під час надзвичайних ситуацій (як-от війна), проте відступ від своїх зобов’язань дозволяється тільки такою мірою, якою це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їхніми іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не призводять до дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Першочерговість та важливість дотримання прав людини закріплено статтею 3 Конституції України, якою встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Широкомасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України стала викликом для дотримання прав людини в Україні, проте навіть в умовах воєнного стану Україна має забезпечити гідне ставлення до шукачів захисту та біженців.

Зобовʼязання держави проводити ретельний розгляд заяв шукачів захисту під час війни

Стаття 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) надає можливість державам – договірним сторонам відступати від своїх зобовʼязань за Конвенцією під час війни. Проте положення статті 3 Конвенції, за якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, є абсолютними, і відступ від них неможливий.

Хоча Конвенція не передбачає права на пошук захисту, видворення іноземця може призвести до порушення державою вимог статті 3 Конвенції, якщо буде досить підстав стверджувати, що особі загрожуватиме поводження всупереч зазначеній статті в країні призначення.

Конвенція вимагає від держави незалежного та ретельного розгляду будь-якої заяви шукача захисту про те, чи існують вагомі підстави побоюватися реального ризику поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції в разі видворення до країни призначення. Держава також зобовʼязана надати особі доступ до засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє дію попереднього рішення, ухваленого щодо неї.

Європейський суд з прав людини вже ухвалював рішення проти України щодо видворення іноземця всупереч Конвенції. У нещодавній справі О. М. і Д. С. проти України розглянув таку ситуацію і встановив, що органи прикордонного контролю вислали заявницю з України без розгляду її заяви про потребу в міжнародному захисті у зв’язку зі стверджуваним ризиком жорстокого поводження в Киргизькій Республіці. ЄСПЛ зазначив, що, оскільки заявницю вислали не до Киргизької Республіки, а до третьої країни – Грузії, необхідно встановити, чи перевірили ретельно органи державної влади України, що процедура надання притулку в Грузії забезпечувала достатні гарантії для уникнення її вислання, прямо чи опосередковано, до Киргизької Республіки та чи здійснили органи влади належне оцінювання ризиків, з якими могла зіткнутися заявниця, з погляду статті 3 Конвенції.

Таке оцінювання повинні були здійснити органи державної влади України з власної ініціативи на підставі всієї відповідної та актуальної інформації. ЄСПЛ дійшов висновку, що в цій справі ніщо не свідчить, що органи державної влади України здійснили  будь-яке оцінювання протиправного поводження під час вислання заявниці до Грузії. Цих міркувань досить для встановлення судом, що Україна не виконала свого процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо оцінювання стверджуваних ризиків зазнання поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, перед висланням заявниці з України. Отже, стаття 3 Конвенції накладає позитивнe зобовʼязання на Україну провести ефективне розслідування заяв про застосування протиправного поводження, на яке може посилатися шукач захисту.

Визнані біженці є особами, які користуються захистом за міжнародним гуманітарним правом

Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (Женевська конвенція IV, ЖК IV) покладає на держави зобовʼязання забезпечити дотримання цієї конвенції за всіх обставин під час збройного конфлікту. Женевська конвенція IV доповнюється Додатковим протоколом І (ДП І) від 8 червня 1977 року. Особами, що перебувають під захистом цієї конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту. Відповідно до статті 73 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, особи, які до початку воєнних дій розглядалися як біженці згідно з відповідними міжнародними актами або з національним законодавством держави, що надала притулок, є особами, які користуються захистом відповідно до смислу ЖК IV за всіх обставин і без будь-якого несприятливого розрізнення.

Сторони в збройному конфлікті зобовʼязуються надавати цивільному населенню, яке не досить забезпечене запасами, допомогу виключно гуманітарного та неупередженого характеру без будь-яких несприятливих особливостей.

ЖК IV вказує, що будь-яка особа, яка перебуває під захистом і яка захотіла б залишити територію на початку чи під час конфлікту, матиме право це зробити. Розгляд заяв про виїзд повинен відбуватися за встановленою процедурою, і рішення повинне ухвалюватися якомога швидше.

Загалом міжнародне гуманітарне право зобовʼязує Україну забезпечувати дотримання принципу гуманності, який встановлює рівність усіх людей, і спрямовувати захист на людей, які потребують допомоги, без будь-якого розрізнення.

Тимчасові заходи за Конвенцією про біженців 1951 року не позбавляють права подати заяву про визнання біженцем

У статті 9 конвенції 1951 року передбачено можливість для договірної сторони вжити тимчасові заходи в певних ситуаціях, таких як війна чи інші серйозні та виняткові обставини. Для того щоб такі відступи від зобов’язань (тимчасові заходи) відповідали нормі конвенції 1951 року, їх необхідно оцінювати за критеріями, викладеними в самій статті 9, а саме, що заходи мають бути важливим для захисту національної безпеки та що подальше застосування цих заходів є необхідним для національної безпеки стосовно конкретної особи.

Однак у підготовчих матеріалах до конвенції 1951 року (travaux préparatoires) зазначено, що тимчасові заходи стосуються свободи пересування біженця, володіння ним певним електронним обладнанням і конфіскації майна. Отже, формулювання статті 9 конвенції 1951 року не підтримує ідею про те, що навіть за виняткових обставин допускається відступ від усіх прав, закріплених у конвенції, включно з правом подати заяву про надання міжнародного захисту.

Будь-які тимчасові заходи можуть бути застосовані Україною з дотриманням принципу невислання (non-refoulement) та не знімають з держави зобовʼязання розглядати справи про надання міжнародного захисту на індивідуальній основі.

Обовʼязок України гармонізувати своє законодавство зі стандартами ЄС, які вимагають індивідуального оцінювання заяв шукачів захисту

З огляду на статус України як кандидата в держави-члени Європейського Союзу Україна має ефективно впроваджувати правила, стандарти та політику, які складають право ЄС (acquis), зокрема у сфері надання захисту. Ситуація з відсутністю доступу до міжнародного захисту в Україні порушує статтю 41 Хартії ЄС про основні права 2000 року, яка надає право кожній особі бути вислуханою до того, як будуть вжиті будь-які індивідуальні заходи, які могли б вплинути на неї. Відповідно до статті 4 Кваліфікаційної директиви, заяви на міжнародний захист слід завжди розглядати, а рішення ухвалювати індивідуально, об’єктивно та неупереджено.

Суд Європейського Союзу наголошує, що право бути вислуханим також вимагає від органів влади приділяти належну увагу обставинам, поданим зацікавленою особою, ретельно та неупереджено досліджувати всі відповідні аспекти окремої справи та докладно викладати причини свого рішення.

Законодавство ЄС передбачає можливість відступу від зобовʼязань у сфері міжнародного захисту під час надзвичайних ситуацій. Проте держави в будь-якому разі мають провести індивідуальне оцінювання справи, перш ніж вони зможуть законно відступити від своїх зобов’язань щодо надання захисту на підставі надзвичайної ситуації. Крім того, держави-члени мають повністю дотримуватися зобовʼязань, які не допускають відступів, викладених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і які відповідають правам Хартії ЄС про основоположні права.

Громадські організації звертають увагу на зобовʼязання України за міжнародним правом

• Органи державної влади України мають невідступно дотримуватися взятих Україною зобовʼязань за міжнародними договорами у сфері прав людини, включно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року та додатковими протоколами до них 1977 року, Конвенцією про статус біженців 1951 року та протоколом до неї 1966 року. Підкреслюємо, що, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
• Зважаючи на євроінтеграційні процеси та здобуття Україною статусу кандидата в держави-члени Європейського Союзу, з огляду на необхідність збереження принципів та цінностей громадянського суспільства в Україні, органи влади України, мають ефективно впроваджувати правила, стандарти та політики, які складають право ЄС (acquis) у сфері надання міжнародного захисту.
• Закликаємо українську владу підтримувати діалог з організаціями громадянського суспільства, академічними колами та експертами, які займаються питаннями захисту біженців, забезпечити регулярні консультації з ними та враховувати їхні рекомендації під час підготовки або перегляду рішень та політик, пов’язаних з біженцями.

БФ “ПРАВО НА ЗАХИСТ”

ГО “ЦЕНТР ГРОМАДЯНСЬКИХ СВОБОД”

ГС “УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА З ПРАВ ЛЮДИНИ”

ГІ “FREE BELARUS CENTER”

БФ “HIAS Україна”

ЦЕНТР ПРАВ ЛЮДИНИ ZMINA

БФ “РОКАДА”

ГО “ДЕСЯТЕ КВІТНЯ”

МФОЗНС “РЕГІОН КАРПАТ”