Міла Янкіна: “Це якийсь український феномен – те, як ми всі долаємо виклики війни”

Людмила Янкіна, правозахисниця, керівниця стратегічного напряму із захисту правозахисників та активістів Центру прав людини ZMINA. Міла є доброю союзницею нашої організації та підтримує рівні права для ЛГБТ-спільноти. З початком повномасштабної війни в Україні вона вирішила залишитись у Києві й бути корисною в столиці, адже має базову медичну освіту. Вона завжди там, де потрібна: ставить крапельниці, шукає тонни піску, збирає кошти для армії. Реквізити, щоб підтримати Мілу, ми залишимо внизу. А поки пропонуємо вам почитати першу історію із серії “Союзники на війні” – історію Людмили Янкіної.

Міла (Ілюстрація Анастасії Левицької)

Наданням гуманітарної допомоги я почала займатися приблизно на п’ятий день повномасштабної війни. Мені сказали, що в Центрі крові потрібна допомога, а я, як медсестра, була в якихось базах у резерві. Але коли я приїхала, мені сказали, що операційні сестри зараз не потрібні. Я ж сказала, що можу допомагати будь-чим іншим, і прийшла до завідувачки відділення та пояснила, чим можу займатися. Зрештою мене познайомили з директоркою Центру крові Вікторією Михайлівною. Я розповіла, що можу вести комунікації, працювати на телефоні, та будь-що!

Але на вході в кабінет я познайомилась із кількома волонтерами. І тут одразу надійшли кілька запитів. У підвалі в Чернігові треба було забрати жінку з двома новонародженими малюками, паралельно зробити медичну маніпуляцію чоловікові, у якого рак, та знайти 20 тонн піску для барикад у Центрі крові. Я зайнялася питанням евакуації, поїхала як медсестра до того чоловіка і почала шукати пісок. Зараз я досі веду цього пацієнта, супроводжуємо його план лікування (через кілька днів після того, як Міла дала інтерв’ю, цей пацієнт помер. – Ред.), а пісок… Знайшла 80 тонн, хоча перевезти їх Києвом у ті дні було досить важко. Довелося шукати волонтерські перепустки, щоб ми почали допомагати людям: постачати ліки, їжу, здійснювати медичні маніпуляції людям, які залишилися самі в Києві. Наприклад, у нас була одна пацієнтка – бабуся, яка залишилася на весь будинок сама, а спуститися зі свого сьомого поверху вона не могла. Також ми перевозили важкохворих людей у шпиталь і допомагали самому Центру крові знаходити необхідні препарати, а потім ми почали супроводжувати наш морг на Оранжерейній.

З моргом ми подружилися після авіаудару. Одна з тих ракет, що були спрямовані на телевежу в Києві, впала біля нього і сильно потрощила будівлю. Тож ми почали ще й допомагати розбирати наслідки цього потрапляння. На початку війни працівники моргу розповіли про декілька проблем: перша – нема де ховати людей, бо кладовище сильно обстрілюється, а друга – незрозуміло, як ховати, адже фабрики з виробництва трун також розстрілювалися та грабувались окупантами. І ми почали шукати варіанти, як гідно ховати людей. Отаким чином тепер ми координуємо роботу з постачання мішків для поховання тіл. Зараз у Київській області й досі знаходять багато тіл закатованих людей. Це нелегкий процес: ексгумація, експертиза, а потім перепоховання. І власне ми – одна з ланок цього ланцюга.

На моєму основному місці роботи поставились із розумінням до волонтерської діяльності. Фактично від своєї організації я умовно є представницею, яка надає гуманітарну допомогу. Мені продовжують платити зарплату як людині, яка забезпечує такий напрям. Звісно, у якісь робочі процеси я теж залучена, а якісь команда розрулює без мене.

Мій день волонтерки доволі довгий і починається десь о 7-й ранку, коли надходять перші дзвінки та повідомлення. Горизонт планування – максимум на добу. Планувати на довший термін немає сенсу, бо інколи все так швидко змінюється, і треба бути дуже гнучкою. Зранку я прокидаюсь і починаю координуватися з рестораном на постачання їжі, з людьми, яким потрібні ліки, з моргом, з територіальною обороною (ТРО), з іншими волонтерами. Потім ми їдемо по аптеках, де закуповуємо ліки, це може бути до восьми аптек на день. Далі ми все це розвозимо по Києву, велика частина допомоги залишається для області. З волонтерами ми теж погоджуємо маршрути, і якщо їдемо по Київській області, то заїжджаємо як мінімум у три міста. Логістика досить динамічна, щодня може бути новий маршрут залежно від потреб. До Києва я повертаюся на початку 12-ї ночі, за перепусткою, бо це вже комендантська година, але робота не припиняється – я сідаю і планую наступний день.

Я не знаю, як мені вдається себе зберігати. Я намагаюся про це не думати. Щодня я бачу дуже багато біди та людського болю. Позавчора я помітила, що зі мною всюди трупний запах та сморід гару. Він мене переслідує, стоїть у носі, і ти від нього нікуди не можеш заховатись. Адже ми буваємо в місцях, де гинули люди, де палали пожежі, і всі ці запахи всмоктуються у твій одяг, волосся і переслідують тебе до ночі. Попри емоційне навантаження я розумію, що постійно перебуваю серед чудових людей. В укритті я живу з волонтерами ресторану, які щоденно годують 1200 людей. Ось цей фактор, що я не сама, мене дуже сильно витягує. Я розумію, що в мене є однодумці, з якими ми разом робимо важливі речі. Це мене тримає.

Найбільше в цій війні мене вражає згуртованість українців. Хто б вони не були, чим би не були зайняті, всі ми зараз взаємодіємо як один організм. З багатьма людьми ми не знали одне одного до війни, а тепер ми працюємо пліч-о-пліч, швидко домовляємося, моментально реагуємо на запити. Мені здається, це якийсь український феномен – те, як ми всі долаємо виклики війни. Інколи думаєш: “Ну як я з цим впораюсь? Це ж неможливо!” А потім пишеш комусь, звертаєшся по допомогу, і оп, усе розрулюється. Усе можливо, якщо об’єднатися, бути прозорою і чесною з іншими й просто говорити з людьми. Згуртованість – наша найбільша сила.

А ще мене захоплює бажання людей допомогти. Я бачу це за своєю діяльністю: мені дуже багато людей надсилають донейти, навіть невеличкі суми: люди хочуть бути корисними, причетними, щось робити. Мені навіть розповідали, що дуже складно влаштуватися волонтером, бо все зайнято! Я порівнюю те, що відбувається у ворожій країні… От хто в них мобілізується? Якісь там боржники, аліментники… А в нас черги до тероборони, і вже складно туди потрапити. От чому Росія не може захопити всю Україну і зазнає великих втрат? Подивіться на їхнє устаткування, пайки, чим вони годують своїх солдатів! І подивіться, як ми допомагаємо нашим хлопцям та дівчатам на передовій, як ми підтримуємо своїх. У нас купа людей, які самоорганізовуються, це такий, мурашник, який ніколи не спить. І ти знаєш, що якщо люди пропонують тобі допомогу, то вони справді готові її надати.

Після перемоги я… Ох, мені дуже складно про це говорити, бо я дуже сумую за своїми близькими. Я дуже рада, що вони не в зоні бойових дій та в безпеці, наскільки це може бути в межах України. Але, з іншого боку, я так сумую. Тож перше, що я хочу зробити після перемоги, – обійняти маму, свого похресника, друзів. Просто побути з ними… Це найважливіше.

Реквізити, щоб підтримати справу Міли. Зараз вона збирає гроші на пікап для розвідки:

Приватбанк 5168742218047433;

Монобанк 5375411412258316

Інтерв’ю записала Таня Касьян. Авторка іллюстрації Анастасія Левицька. Серію матеріалів “Союзники на війні” реалізовано ГО “Точка опори ЮА” в межах проєкту Allies in Action за підтримки Freedom House в Україні.

Джерело: Medium.com