Правозахисниця Альона Луньова: Росія залякує мешканців Криму, що під час реінтеграції Україна буде масово ув’язнювати людей

Реінтеграція Криму — складний процес, який потребуватиме значних зусиль з боку України та міжнародної спільноти. Експерти переконують, що активно напрацьовувати законодавчі зміни й інші механізми треба вже зараз, не чекаючи деокупації півострова. Тож що Україна робитиме з мільйонами документів, які видає окупаційна влада в Криму? Кого ми вважатимемо колаборантами? Чи відбудуться вибори? Що буде з росіянами, які, найімовірніше, не залишать півострів одразу після деокупації? Про ці й інші правові аспекти реінтеграції Криму Тиждень поспілкувався з Альоною Луньовою, директоркою з адвокації Центру прав людини ZMINA.

— Одним з базових правових принципів реінтеграції Криму є перехідне правосуддя. Що воно передбачає? І чи може Україна спиратися на досвід постконфліктних країн?

— Перехідне правосуддя — це загальна назва інструментів, які використовують для подолання негативних наслідків війни. Утім, в оригіналі поняття звучить як transitional justice, тобто йдеться радше про відновлення справедливості. Перехідне правосуддя складається із чотирьох ключових елементів: відповідальності за злочини, здійснені в умовах збройного конфлікту, захисту й відновлення прав постраждалих, а також права на правду й меморіалізацію, які дадуть суспільству змогу знати про те, що відбулося, і про долю людей, які загинули чи зникли безвісти. Четвертий блок — це заходи з неповторення конфлікту або інституційні реформи, які це зможуть забезпечити.

Принципи перехідного правосуддя використовували в різних конфліктах, зокрема в Колумбії та в країнах колишньої Югославії. Попри те що цей досвід частіше стосується внутрішніх конфліктів, ці заходи актуальні й у час зовнішньої агресії проти України з боку РФ. Щоправда, скопіювати дії інших держав ми не зможемо, бо в деяких використовували лише окремі інструменти перехідного правосуддя. Так, наприклад, Україні був би корисним досвід Чехії. Ще ми можемо взяти до уваги, як виглядали люстраційні перевірки й відновлення довіри до органів влади після руйнування Берлінської стіни й об’єднання Німеччини. Тому Україна може дивитися на інші досвіди, робити висновки з чужих помилок і неуспішних історій, утім обов’язково має звертати увагу на контекст і тривалий період окупації: ці деталі створюють унікальні умови, за яких однакові інструменти перехідного правосуддя можуть працювати зовсім по-різному.

— Окупаційна влада в Криму активно видає свої документи різного спрямування, зокрема й російські паспорти. Україна зі зрозумілих причин їх не визнає. Але що нас чекає далі?

— Так, справді, відповідно до Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», держава не визнає жодних документів, виданих в окупації. Водночас треба розуміти, що після деокупації територій ми матимемо справу не з 200–300, а з мільйонами документів. Вони будуть дуже різними: від актів цивільного стану про народження, шлюб, розлучення чи смерть до питань ліцензії, реєстрації бізнесів, права власності, судових рішень. Серед останніх будуть і ті, за якими позбавляли волі людей в окупації, зокрема за вчинення загальнокримінальних злочинів. І просто не визнати ці документи буде недалекоглядно й неправильно. Тому що попри те, що територія була окупованою, на ній тривало життя. Практика Європейського суду з прав людини, який активно розглядає так звані Намібійські винятки (згідно з ними, документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їхнє невизнання призведе до серйозних порушень чи обмежень прав громадян. — Ред.), свідчить, що тягар життя в окупації не може лежати тільки на людях, які опинилися під нею.

Важливо розуміти, що ми робитимемо з людьми, які, крім українського свідоцтва про народження, — хоча є й ті, хто нині в Криму не має і його, — не матимуть жодних наших документів. У цій ситуації Україні краще вже зараз подумати над тим, як документи, видані в окупації, можна використати, замінити чи анулювати й натомість видати інші. Варіанти можуть бути різними, проте важливо працювати над цим питанням ще до деокупації.

Адже, якщо ми продовжимо практику глобального невизнання всіх документів, виданих в окупації, після повернення територій може статися правовий колапс.

Наприклад, якщо в родини в Криму є свідоцтва про народження дітей і про шлюб батьків, документи, які підтверджують, наприклад, успадкування майна під час дії правового режиму окупації чи здобуття освіти в цей час, то виходить, що ми цю сім’ю загалом не визнаємо. Адже в неї немає жодного документа, який дасть змогу ефективно й швидко ідентифікувати її та видати українські документи. Тому нам потрібне розуміння контексту й масштабів. Легко сказати, що ми нічого не визнаємо. Але як це виглядатиме на практиці?

— Ось, власне, про застосування: чи має Україна погоджені кроки щодо цього питання в контексті реінтеграції?

— Ми вже нині мусимо напрацьовувати підходи, розділяти документи й визначати ті, які точно не визнаємо. Це, наприклад, можуть бути акти націоналізації РФ певних житлових і нежитлових будівель, багато питань буде щодо будівель, які були зведені вже під час окупації. Нам треба розуміти, що ми робитимемо із цими спорудами та їхньою технічною документацією. Також готові рішення мають бути стосовно дій щодо вироків про позбавлення волі, рішень щодо загальноцивільних спорів.

Що ж до напрацювань з приводу документів, то експертні групи Представництва президента України в Автономній Республіці Крим підготували «Пріоритетні кроки української держави після деокупації Криму». Там є кілька пропозицій, утім цю концепцію має доопрацювати Міністерство юстиції з урахуванням того, які інструменти є у відомства, якими будуть спроможності, наприклад, Державного реєстру актів цивільного стану. Фактично уряд має взяти на себе відповідальність за напрацювання таких документів і їхнє тлумачення.

— Нещодавно прокурор Криму Ігор Поночовний заявив, що прокуратура автономії з розумінням ставиться до притягнення до відповідальності за колабораціонізм. Утім, українське законодавство досі не досконале в контексті того, кого ми вважатимемо колаборантами. У чому полягають основні виклики?

— Дійсно, у березні 2022 року після початку повномасштабного вторгнення в Кримінальний кодекс України додали статтю 111 з позначкою 1 «Колабораційна діяльність», яка пояснює, що за співпрацю з окупаційними адміністраціями буде відповідальність. Проте зміни ухвалили без урахування тривалої окупації Криму й частини Донецької та Луганської областей. Тож якщо для територій, що були захоплені після 24 лютого 2022-го, ця стаття могла стати елементом превенції (попередження. — Ред.), то ті, хто вже довго жив під окупацією та працював в органах влади, не могли її виконати.

Наприклад, на момент набуття чинності цієї статті в Криму працювало щонайменше 25 тисяч учителів, формально всі вони мали б підпасти під дію Кримінального кодексу. Тому важливо, що прокуратура Криму намагається встановити пріоритезацію в умовах, коли мало не кожного в окупації можна притягнути до відповідальності. Наприклад, на перших позиціях у них бізнеси, які виконують оборонні замовлення на території Криму, посадовці, що впроваджують політики, судді, які засуджують українських громадян і ведуть політичні переслідування.

Попри численні дискусії щодо питань колабораціонізму, законодавство за два роки не змінювалося, хоча у Верховній Раді є понад десять законопроєктів з поправками.

З погляду майбутньої реінтеграції Криму й деокупації цієї території дуже важливо, щоб і перший, і другий пункт статті, у яких ідеться про пособництво, були переглянуті. Адже вони відкривають лазівки, щоб переслідувати людей за дуже незначні вчинки, і водночас дають можливість обирати, карати чи ні за справді важливі злочини.

Крім того, нині окупаційна влада активно послуговується цією статтею, щоб залякувати місцеве населення Криму. Вони переконують, що після відновлення територіального контролю Україна буде масово ув’язнювати людей. Це негативно впливає на лояльність українського населення в окупації та на очікування повернення української держави.

— Ми вже раніше порушували питання люстрації, і власне про нього буде логічно поговорити на тлі дискусій про те, кого вважати колаборантами. Щодо кого Україна використовуватиме люстраційні інструменти та якими вони будуть? 

— Україна має доволі невдалий, принаймні за відчуттями, досвід люстрації, яка відбувалася після 2014 року, тому цей інструмент не дуже хочеться повертати. Водночас люстрація або перевірки — стандартний механізм перехідного правосуддя, адже за роботу в окупації не всі мають сидіти у в’язниці. У держави мають бути певні пріоритети в цьому питанні за шкодою життю та здоров’ю, національним інтересам, яку спричинила певна співпраця. Наприклад, дії судді, який засудив заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла до величезного терміну позбавлення волі (ідеться про 17 років. — Ред.), і судді, що розглядав справи про розлучення, будуть кваліфікуватися за однією статтею, але по суті вони вчиняють різне. Так само має бути різниця між відповідальністю, наприклад, керівника окупаційної адміністрації та прибиральниці в міській чи сільській раді.

Читайте повну розмову на сайті Українського тижня.