Кого можуть покарати за колабораціонізм: Онисія Синюк розповіла про проблеми українського законодавства

Кого саме можуть притягнути до відповідальності за колабораціонізм, як українське законодавство регулює цю сферу та які проблеми виникають на практиці — про це розповіла керівниця аналітичного напряму Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк в етері подкасту “НАШІ: на одній хвилі” на Громадському радіо.

Онисія Синюк. Фото: Громадське радіо

Як законодавство регулює відповідальність за колабораціонізм

У березні 2022 року набула чинності стаття 111-1 Кримінального кодексу України, яка описує склади злочинів, які вважаються колабораційною діяльністю. У першій частині статті йдеться про публічну підтримку російської агресії та виправдання окупації. Як зазначає Онисія Синюк, притягнути до відповідальності можуть і за живі виступи, і за дії в соціальних мережах. У другій частині йдеться про роботу в окупаційній адміністрації, у п’ятій — про обіймання керівних посад в адміністрації, а також сприяння проведенню “референдумів” і “виборів”. Сьома частина статті передбачає відповідальність за роботу в правоохоронних, судових чи мілітарних органах. В інших частинах запровадження ворожих освітніх стандартів і пропаганди під час навчання, співпрацю з окупаційною владою в межах господарської діяльності, роботу в інформаційній сфері також визначають як колабораціонізм.

“З усіма цими видами діяльності потрібно розуміти, що те, як вони сформульовані, дозволяє дуже широке трактування. Як з некерівними посадами в адміністраціях: це може дійти за бажання конкретного виконавця до водія, прибиральниці й так далі. Зараз система коригує цей підхід, є певна диференціація”, — говорить Онисія Синюк та додає, що справами про колабораціонізм переважно займається Служба безпеки України, а остаточне трактування норм здійснює суд, зокрема Верховний Суд.

Що міжнародне гуманітарне право говорить про окупацію

Як пояснює керівниця аналітичного напряму ZMINA, міжнародне гуманітарне право не ставить за мету описати правопорядну поведінку людей, які перебувають в окупації. Передусім же йдеться про відповідальність країни-окупанта щодо життєзабезпечення населення на цих територіях. Крім того, міжнародне право встановлює рамку, що окупація — це тимчасове явище, і на цьому базується весь підхід, каже правозахисниця.

“Зокрема, це про те, що окупаційна держава має максимально зберігати той стан на окупованій території, який був до її приходу туди. Ми розуміємо, що Російська Федерація цього не робить, і це один з викликів. Тому що, коли ми говоримо про міжнародне гуманітарне право, там є зобов’язання, наприклад, підтримувати всі форми життєдіяльності на окупованій території та не втручатися в те, як вони організовані, не створювати своїх органів влади, не впроваджувати своє законодавство на цій території. Тому в нас виходить різна реальність”, — зазначає Онисія Синюк

Що ж стосується дозволених видів діяльності на окупованих територіях, має йтися про ті, які забезпечують життєдіяльність і не шкодять нацбезпеці, стверджує правозахисниця. Крім того, важливо враховувати, що РФ не дотримується правил окупації та змушує людей перереєстровувати майно та бізнеси, щоб їх зберегти, проводить паспортизацію та ін.

Чи карався колабораціонізм на окупованих територіях із 2014 року

Як пояснює Онисія Синюк, вважається, що окупація починається з моменту встановлення контролю над певною територією іншою державою. За її словами, ми відраховуємо окупацію Криму та частин Луганської і Донецької областей із 2014 року, хоча тривалий час цей термін не застосовували щодо них. Втім, каже правозахисниця, використання термінів “непідконтрольні Україні території” чи “окуповані Росією території” — питання з політичної площини. Наразі є розуміння, що на той час РФ мала контроль над цими утвореннями, а також це закріплено в низці міжнародних документів.

Оскільки стаття про колабораційну діяльність була ухвалена 2022 року, вона не може бути застосована до дій, вчинених і завершених у попередні роки, пояснює Онисія Синюк. Однак є інші статті, що застосовувалися в період із 2014 до 2022 року.

Негативні наслідки законодавства про колабораціонізм

Багато процесів щодо колабораціонізму проходять без присутності обвинувачених, оскільки вони й надалі перебувають на ТОТ. За таких обставин людина не може пояснити свою мотивацію, поділитися нею з адвокатом, тож суд визначає факт обіймання посади як добровільне рішення особи. Крім того, зазначає правозахисниця, в окремих рішеннях є обґрунтування, що відсутність спроб виїхати з окупованої території свідчить про те, що людина мала намір нашкодити національній безпеці.

“Моє переконання в тому, що факту обіймання посади не має бути досить. Тому що так ми приходимо до практики, коли розпорошуємо зусилля. Ми маємо говорити про перевантаження не тільки справами щодо дій проти основ національної безпеки, до яких належить колабораційна діяльність. Адже в нас є понад 200 тис. проваджень за воєнні злочини, на які теж потрібні ресурси правоохоронних органів, а вони витрачаються на факти, де навіть не зрозуміло, чи була небезпека для національної безпеки. Чи дійсно людина зробила щось суспільно небезпечне, обійнявши цю посаду, чи РФ просто прийшла, назвала структуру своєю, і автоматично всі її працівники нібито перейшли на нові посади”, — наголошує Онисія Синюк.

За її словами, яскравим прикладом стала справа Тетяни Потапенко, яка була вуличною в Лимані ще до початку окупації. Далі окупаційна влада зарахувала цю посаду до своєї адміністрації, і українські суди кваліфікували її саме в такий спосіб. Водночас завданням Тетяни Потапенко було передавати гуманітарну допомогу та фіксувати потреби мешканців.

“Чи була ця діяльність суспільно небезпечною? Чи це дійсно ті, кого ми насамперед маємо притягнути до відповідальності? Не кажучи про те, що нам варто передбачити й інші види відповідальності, не тільки кримінальну. Ми можемо говорити про люстрацію для посадовців”, — каже правозахисниця.

За її словами, стаття Кримінального кодексу про колабораціонізм була запроваджена для запобігання діям у цій сфері та не враховувала подальшої тривалості окупації, а також не спиралася на вже наявний із 2014 року досвід у цій сфері. Критикують законодавство не лише правозахисні організації, а й окремі прокурори, слідчі, судді.

Крім того, чинна стаття про колабораціонізм може лякати людей на окупованих територіях. Вони не мають чіткого розуміння, чи загрожує їм кримінальна відповідальність після деокупації. Додатково цією непевністю й занепокоєнням користується російська пропаганда.

Повністю розмову слухайте на Громадському радіо.