Родичі безвісти зниклих з 2014 року людей досі не знають, що з їхніми рідними

Історії зниклих безвісти та викрадених до 24 лютого 2022 року українців після початку повномасштабного вторгнення опинилися поза фокусом уваги держави та правоохоронних структур. Тим не менш, вже дев’ятий рік родини таких людей оббивають пороги органів влади у пошуках відповідей, де їхні рідні та що держава робить для їх звільнення.

Фото: Укрінформ

Про це йшлося 16 вересня на пресконференції в Укрінформі “Як в Україні шукають безвісти зниклих ще під час АТО захисників”, яку провели організації, що входять до Коаліції “Україна. П’ята ранку”, – Медійна ініціатива за права людини, Центр прав людини ZMINA, КримSOS.

Наразі нема достеменних даних про те, скільки цивільних та військових зникло чи були викрадені від 2014 року і до 24 лютого 2022 року. За даними СБУ, оприлюдненими у 2020 році, зникло безвісти 79 військовослужбовців. Міжнародний Комітет Червоного Хреста наводить дані на порядок більші: в організації кажуть про мінімум 750 осіб, половина з яких – військові.

Через відсутність обліку у родин, які застигли у стані невідомості щодо долі своїх близьких, виникає маса проблем. Зміни до законодавства, які здатні стати фундаментом підтримки для таких сімей та зрушити справу з мертвої точки, були прийняті у 2018 році. Однак, фактично закон не діє.

“24 серпня, в День незалежності у 2014 році, син потрапив у засідку під Кутейніковим Донецької області. Пізніше я дізналась, що він в полоні у Сніжному. Його місцезнаходження зараз не встановлене, він безвісти зниклий. Вісім років ми чули, що немає доступу до окупованих територій, щоб розшукати наших дітей. Але ми знаємо, що цим просто не займався ніхто і не були опитані свідки. Таким людям просто змінюють статус, і навіть не на статус загиблого, а померлого. Військова частина подала матеріали до суду, відповідно до яких мого сина треба визнати померлим, і це не підкріплено ані документами, ані якимись вагомим підставами, і робиться через цивільний суд. Складається враження, що простіше поховати героїв, які першими пішли захищати Україну у 2014 році”, — говорить Людмила Свірська, мати заручника без уточненого місця перебування Володимира Свірського, який служив у 40-му батальйоні “Кривбас”.

Людмила Свірська. Фото: Укрінформ

У подібній ситуації опинилась і Катерина Хомяк, мати безвісти зниклих Дмитра та Володимира Хомяків з добровольчого батальйону “Айдар”. Жінці в якийсь момент запропонували освідувати тіла чоловіків, яких намагалися видати за її синів.

“5 вересня 2014 року пропали мої сини. Я питала, чи проводили розслідування у батальйоні, шукали за різними напрямками, підключали волонтерів. У 2018 році батальйон подав в суд, щоб визнати синів загиблими. По старшому суд тривав півтора роки, по молодшому — трохи менше. Наразі їх вважають зниклими безвісти. У 2015 році слідство пропонувало освідувати тіла нібито моїх синів. Але вони не тієї тілобудови і належали людям люди віком десь 30 років, тоді як моїм синам на той час було 22 і 24 роки. Я ж не щенят чи кошенят забираю, а своїх дітей, то хіба так можна чинити? Одне з тіл пізніше було упізнане і перепоховане. Якщо мати супротивиться, на те є поважна причина, а вони не прислухаються до того. Але ми будемо йти до кінця”.

Катерина Хомяк. Фото: Укрінформ

Законодавчо нині існує база, яка б могла бодай частково зрушити питання безвісти зниклих з місця. Втім, є прогалини у виконанні закону, зазначає Альона Луньова, директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA:

“Це стосується гарантій для непрацездатних родичів зниклих. Вони мають право на пенсію по втраті годувальника. Багато людей не отримують цієї допомоги і не знають, що вона має бути. Також розшуки того хто зник, помер чи загинув не можуть бути припинені, поки не буде встановлено місце перебування людини чи тіла”.

Альона Луньова. Фото: Укрінформ

Реєстр зниклих безвісти, яким має опікуватися МВС, не запущений досі, додає Луньова, хоча мав працювати з квітня. До цієї бази за законом може бути включена інформація від організацій і родичів.

“Ми сподіваємося, що цей реєстр запрацює і соціальні гарантії теж будуть реалізовані найближчим часом. Всі необхідні для цього зміни уже ухвалені. І тієї бази, яка в нас є, та інструментів, цілком достатньо, щоб дбати про родичів зниклих безвісти. Важливо, щоби ті, хто зник починаючи з 2014 року, не були загублені, а були включені до реєстру і пошуки не припинялися”, — каже правозахисниця.

Окреме занепокоєння викликає ситуація щодо насильницьких зникнень в окупованому Криму. Офіційно зниклими безвісти на півострові з початком так званої російської весни у 2014 році вважається 44 особи, однак ця цифра може бути значно більшою. Причина у тому, що рідні зниклих та свідки насильницьких викрадень воліють мовчати заради власної безпеки.

“Були зафіксовані факти залякування родичів чи свідків зникнень. Окупанти нав’язують альтернативну точку зору, не розглядаючи причетності до зникнення силовиків. Кажуть, що родичі нібито поїхали воювати в Сирію чи зникнення було пов’язано з комерційним конфліктом. У 2020 році ми робили дослідження і назбирали багато фактів, які спростовують ці історії”, — розповідає Євгеній Ярошенко, аналітик ГО “КримSОS”.

Євгеній Ярошенко. Фото: Укрінформ

За його словами, на початку цього року було прийнято зміни до закону про правовий статус осіб, що зникли безвісти, і у документі розширено статус осіб, що зникли безвісти і на територію Криму, а не лише в зоні проведення АТО/ООС. Це дає змогу родичам розраховувати на підтримку держави.

“Але треба також говорити про психологічну реабілітацію. Україна та інші держави мають запровадити санкції проти співробітників силових структур, хто блокує розслідування зникнень. А причетних до злочинів треба переслідувати через правові механізми”, — наголошує Ярошенко.

Дивіться відео з пресконференції.