Заява до Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів

Викрадення, катування, роки утримання без суду та показові вироки: злочини проти журналістів з окупованих територій України не можуть залишатися безкарними.

Від початку окупації Криму у 2014 році, а після повномасштабного вторгнення 2022 року і на новоокупованих територіях, Російська Федерація системно переслідує професійних журналістів і громадянських журналістів, які документують події на тимчасово окупованих територіях та інформують громадськість як в Україні, так і закордоном. Їх викрадають, незаконно утримують без зв’язку з родиною та адвокатами, катують, засуджують у закритих процесах за звинуваченнями у “тероризмі”, “екстремізмі”, “шпигунстві” та “державній зраді”, після чого етапують за тисячі кілометрів від дому, на територію Росії.

За списком правозахисників та Інституту Масової Інформації від вересня 2026 року, у російській неволі перебувають щонайменше 27 журналістів і медійників з тимчасово окупованих територій, з них 17 — журналісти з Криму. Перелік охоплює професійних і громадянських журналістів, стримерів та адміністраторів медійних каналів. Наведені нижче випадки задокументовані українськими та міжнародними правозахисними організаціями, зокрема ZMINA, ІМІ, КПГ та RSF, свідчать про застосування Російською Федерацією системної політики придушення свободи слова та політики судового переслідування медійників.

Журналісти роками протиправно перебувають у неволі, а їхній стан здоров’я погіршується через жорстоке поводження та ненадання медичної допомоги. 

Ірину Данилович, кримську громадянську журналістку, російські силовики викрали 29 квітня 2022 року і 13 днів утримували інкомунікадо. У грудні 2022 року її засудили до 7 років за обвинуваченням у нібито зберіганні вибухівки, згодом термін скоротили на 1 місяць. У Сімферопольському СІЗО Данилович захворіла на отит, але попри тяжкий стан здоров’я, суд продовжував розгляд справи. Під час стадії судового слідства їй не дозволяли отримувати медичну допомогу, що змусило її оголосити голодування. Внаслідок катувань і нелюдського поводження у СІЗО вона втратила слух на одне вухо й пережила мікроінсульт. З серпня 2023 року її утримують у виправній колонії № 7 у Зеленокумська Ставропольського краю РФ. У липні 2026 року сестра Ірини Данилович, Ольга Новицька повідомила, що телевізор у колонії Зеленокумська вмикали на максимальну гучність від ранку до вечора. Пізніше стало відомо, що інші ув’язнені регулярно погрожують Данилович убивством у присутності працівників колонії, а також що Данилович зазнає катування звуком. Тривале навмисне звукове виснаження людини з ушкодженим слухом, погрози та ненадання медичної допомоги мають ознаки жорстокого й нелюдського поводження.

Сервер Мустафаєв, громадянський журналіст і координатор “Кримської солідарності”, перебуває в ув’язненні з травня 2018 року. У вересні 2020 року його засудили до 14 років за сфабрикованим звинуваченням. З вересня 2022 року його утримують у виправній колонії № 1 Тамбовської області РФ, а з лютого 2024 року він перебуває у суворих умовах тримання. У серпні 2025 року дружина Мустафаєва повідомила про різке погіршення стану його здоров’я. Сервера Мустафаєва регулярно утримують в суворих умовах, а також поміщають до приміщення камерного типу. Стан здоров’я журналіста продовжує погіршуватися, але медична допомога йому не надається. 

Амет Сулейманов, громадянський журналіст з інвалідністю через хворобу серця, у 2021 році був засуджений до 12 років. З 5 квітня 2023 року він перебуває під вартою, а з вересня 2023 року у Владимирському централі. Після вироку й етапу на територію РФ до Владимирського централу стан Амета Сулейманова значно погіршився, йому терміново потрібна операція із заміни серцевого клапана. 29 березня 2024 року суд у Владимирі відмовив у його звільненні, хоча в медичних документах Сулейманова є відомості про хвороби, з якими людина не повинна перебувати в ув’язненні. У липні 2025 року в нього стався гіпертонічний криз. Родичі Сулейманова періодично надсилають йому життєво необхідні ліки, проте у в’язниці вже неодноразово відмовляли у прийманні таких посилок. У лютому 2026 року дружина Сулейманова розповіла про погіршення показників УЗД, тромб і високий тиск. Відмова в лікуванні тяжкохворої людини створює пряму загрозу її життю.

Справи медійників з окупованого Мелітополя демонструють системне порушення права на справедливий суд. У ніч на 20 серпня 2023 року під час облави російські силовики викрали сімох медійників, пов’язаних з телеграм-каналами “Мелітополь – це Україна” та “РІА Мелітополь” (нині “РІА-Південь”): Анастасію Глуховську, Яну Суворову, Владислава Гершона, Олександра Малишева, Георгія Левченка, Максима Рупчева та Марка Каліуша. Тижнями родини нічого не знали про їхню долю. За два тижні до того, як ФСБ 27 жовтня 2023 року публічно відзвітувала про “викриття агентурної групи”, родина Глуховської отримала лист де йшлося про те, ФСБ невідомо де перебуває Анастасія. 29 жовтня 2023 року пропагандистські ресурси оприлюднили відео затримань із “зізнаннями” медійників. Колишня полонена, яку утримували разом із медійницями в ангарі заводу “Руслан-комплект”, розповіла, що Глуховську катували електричним струмом. Марк Каліуш, якого звільнили під час обміну 24 серпня 2025 року, розповідав про побиття і катування в полоні.

Справи мелітопольських медійників надійшли до Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону лише у травні–червні 2025 року — майже через два роки після затримання. Цивільних з окупованої території судили в Росії, тоді як IV Женевська конвенція вимагає, щоб суди окупаційної держави відбувалися виключно на окупованій території. Засуджених етапують вглиб Росії, хоча обвинувачених і засуджених мають утримувати та відбувати покарання на окупованій території (ст. 66, ст. 76). Більшості з них інкримінують “шпигунство”, “участь у терористичній спільноті” та “терористичний акт” нібито через удар 27 березня 2023 року по будівлі мелітопольського коледжу, де розміщувалися ФСБ і Росгвардія. За даними ХПГ, тоді ніхто не постраждав.

Вироки винесено після тривалої ізоляції та за обставин, що ставлять під сумнів добровільність “зізнань” медійників. Георгія Левченка, адміністратора “РІА Мелітополь”, 2 вересня 2025 року окупаційний “Запорізький обласний суд” засудив до 16 років суворого режиму за “державну зраду” та “заклики до екстремізму” і на рік заборонив йому користуватися інтернетом. У червні 2026 року Верховний суд РФ залишив вирок без змін. Нинішнє місце утримання Левченка ні родина, ні редакція встановити не можуть. Владислава Гершона 3 вересня 2025 року засудили до 15 років. Уже на початку жовтня 2025 року окупанти використовували відео його “зізнання” для залякування мешканців окупованої Запорізької області. Брат розповів RSF, що в Ростовській області Гершона “били щодня”. У 2026 році його перевели до в’язниці у Владимирі. Через неналежні умови тримання його стан здоров’я погіршується.

Яну Суворову, затриману у 18 років, 23 жовтня 2025 року після закритого процесу засудили до 14 років. Наприкінці липня 2025 року її утримували в Донецьку в переповнених камерах без достатнього доступу до повітря й води. З середини серпня 2025 року вона перебуває в СІЗО № 2 у Таганрозі, де її тримають в камері з жінками, засудженими за тяжкі злочини. Після переведення можливість дзвінків з рідними обмежили, останній телефонний контакт відбувся на початку червня 2026 року. Максима Рупчева 13 листопада 2025 року засудили до 15 років, перші три з яких він має відбути у в’язниці. Згодом його етапували до Харпа на Ямалі – майже за 3000 км від Мелітополя. Олександра Малишева, адміністратора каналу “Мелітополь — це Україна”, 28 квітня 2026 року засудили до 26 років. Це найсуворіший вирок медійнику від 2022 року. У матеріалах суду датою затримання вказано жовтень 2023 року, хоча, за даними правозахисників, Малишева забрали ще 20 серпня 2023 року і відтоді тримали інкомунікадо. Ця розбіжність вказує на щонайменше двомісячне процесуально не оформлене утримання.

Ірина Левченко, 65-річна журналістка на пенсії, була викрадена разом із чоловіком на вулиці Мелітополя 6 травня 2023 року. 14 місяців її неофіційно тримали в так званій “ямі”, а офіційний арешт оформили лише в червні 2024 року. Отже, понад рік вона перебувала під вартою без процесуального рішення, повідомлення про обвинувачення та судового контролю. Навіть у грудні 2025 року, після етапування з Донецька до Сімферополя, родина не мала офіційної інформації про обвинувачення. У 2026 році її перевозили між Сімферополем, Краснодаром і Донецьком, а згодом що десять днів возили з Донецька до Мелітополя “для слідчих дій”. На початку вересня 2026 року окупаційний “Запорізький обласний суд” засудив її до 15 років за “шпигунство”. У повідомленні суду її назвали лише “Л., 1961 р. н.”. Сестра Ірини Левченко розповіла, що про вирок родина дізналася від сторонніх людей, а не від адвоката. В останні місяці зв’язку з адвокатом фактично не було, а листи Ірини проходять цензуру й надходять неповними. 30 вересня 2026 року сестра Ірини повідомила, що суд відхилив апеляцію. Нині Левченко утримують у СІЗО № 2 у Маріуполі. У вересні 2026 року, свідчачи в російському суді в іншій справі, вона розповіла про побиття в’язнів і катування її електричним струмом під час допитів у таємній в’язниці в Мелітополі.

Найтривалішим порушенням права на справедливий суд є утримання людей роками без обвинувачення й суду. Анастасію Глуховську з 20 серпня 2023 року, тобто понад три роки, утримують без офіційно пред’явленого обвинувачення та без судового розгляду. З серпня 2024 року вона перебуває в СІЗО № 3 у м. Кізел Пермського краю РФ. Водночас у відповіді Слідчого комітету РФ ідеться: щодо неї “процесуальні перевірки не проводили, кримінальні справи не порушували, слідчими управління вона затриманою не була”. На запити адвоката до органів ФСВП приходила відповідь, що її там немає. У серпні 2026 року RSF підтвердила, що Глуховську не притягнули до відповідальності й не засудили, але досі утримують інкомунікадо. Звільнені полонені бачили її в м. Кізел, а сестра висловлює занепокоєння її здоров’ям. За даними правозахисників, без офіційних обвинувачень у СІЗО № 2 м. Таганрог утримують Євгена Ільченка, адміністратора мелітопольського телеграм-каналу “Милый Тополь”, затриманого 10 липня 2022 року. Багаторічне утримання без обвинувачення, без доступу до обраного захисника та без судового контролю порушує не лише право на свободу, а й право на справедливий суд. Людина має право бути негайно поінформованою про суть обвинувачення, мати захист і постати перед незалежним судом. Відмова визнати факт позбавлення волі та приховування місця перебування мають ознаки насильницького зникнення.

Журналісти є цивільними особами й перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права, якщо не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Затримані журналісти мають право на презумпцію невинуватості, на захист, на публічне оголошення вироку, а також на те, щоб їх не примушували свідчити проти себе чи визнавати вину (IV Женевська конвенція, ст. 71; Додатковий протокол I, ст. 75). Інтернування цивільних можливе лише з імперативних міркувань безпеки та з регулярним переглядом (ст. 78). Ці ж гарантії закріплені у статтях 9 і 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Незаконне ув’язнення, катування чи нелюдське поводження, умисне позбавлення права на справедливий і належний суд, а також незаконне переміщення цивільних з тимчасово окупованої території є тяжкими порушеннями IV Женевської конвенції (ст. 147). Описані дії з боку Російської Федерації мають ознаки воєнних злочинів і злочинів проти людяності. 

Наведені свідчення вимагають невідкладних дій для захисту всіх незаконно ув’язнених Росією українських журналістів та ефективного розслідування злочинів проти них.

Ми закликаємо Уряд України:

• продовжити роботу зі звільнення всіх незаконно утримуваних журналістів, включити їх до списків на обмін і надавати пріоритет людям літнього віку, людям з інвалідністю та тим, хто має тяжкі захворювання, зокрема Ірині Левченко, Амету Сулейманову, Ірині Данилович, Серверу Мустафаєву, Вілену Темер’янову, Тимуру Ібрагімову та іншим;
• документувати й розслідувати катування, насильницькі зникнення, незаконне переміщення, порушення права на справедливий суд та інші злочини щодо журналістів, зберігати свідчення звільнених полонених і родин та гарантувати безпеку свідків;
• допомагати родинам ув’язнених отримувати інформацію про місце утримання, підтримувати їхній зв’язок із захисниками та надавати правову й психологічну допомогу;
• забезпечити реабілітацію та реінтеграцію звільнених журналістів і посилити підтримку незалежних медіа з тимчасово окупованих територій.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• посилити політичний і дипломатичний тиск на Російську Федерацію з вимогою негайно звільнити всіх незаконно утримуваних українських журналістів, а також встановити та повідомити долю й місце перебування Анастасії Глуховської та Георгія Левченка;
• вимагати від Росії припинити судити цивільних з тимчасово окупованих територій у російських судах і етапувати їх до Росії; негайно звільнити всіх, кого утримують без процесуальних підстав; 
• домагатися регулярного доступу МКЧХ, моніторингових механізмів ООН та інших незалежних спостерігачів до місць утримання і судових засідань, перевірки умов утримання та стану здоров’я, а також безперешкодного контакту ув’язнених із родинами та обраними захисниками;
• закликати УВКПЛ ООН, Незалежну міжнародну комісію ООН з розслідування щодо України, Моніторингову місію ООН з прав людини в Україні, Робочу групу ООН зі свавільних затримань, Робочу групу ООН з насильницьких або недобровільних зникнень, профільних спецдоповідачів ООН, Представника ОБСЄ з питань свободи медіа та інші компетентні механізми систематично документувати ці порушення, оновлювати дані про кожного журналіста й публічно оприлюднювати висновки в межах своїх мандатів;
• посилити скоординовані дипломатичні й гуманітарні зусилля для звільнення журналістів, зокрема регулярно порушувати їхні справи у двосторонніх контактах, міжнародних переговорах і багатосторонніх форматах;
• забезпечити притягнення винних до відповідальності, зокрема шляхом розслідувань у межах універсальної юрисдикції там, де це передбачено законом;
• запроваджувати й посилювати персональні санкції, зокрема візові обмеження та замороження активів, щодо слідчих, прокурорів, суддів, посадовців пенітенціарних установ та інших осіб, причетність яких до незаконного позбавлення волі, катувань, насильницьких зникнень або несправедливих судових процесів над журналістами підтверджується належно перевіреними даними;
• підтримувати програми захисту журналістів і незалежних медіа, які працюють на окупованих територіях або висвітлюють події там.

Ми звертаємося до Уряду України, держав, інституцій ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу, країн-учасниць Міжнародної Кримської платформи, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та громадянського суспільства із закликом до невідкладних і скоординованих дій. Викрадення людей без визнання факту затримання, роки ізоляції без обвинувачення, примус до “зізнання” в неволі, закриті процеси в Росії та вироки до 26 років позбавлення волі є не правосуддям, а інструментом репресій проти тих, хто говорить правду про окупацію. Безкарність за такі злочини лише заохочує нові. Сьогодні потрібні не лише заяви солідарності, а й постійне документування, доступ до ув’язнених, реальні зусилля для їхнього звільнення та притягнення причетних до відповідальності.

Підписанти:

Центр прав людини ZMINA

ГО “Правозахисний центр “ДІЯ”

Кримська правозахисна група

ГО “Кримський процес”

ГС “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

Інститут Масової Інформації